хто би сумнівався: я грішний! не соромлячись п'ю текілу, пишу на її плечах вірші.
вона здригається: від холодних дотиків? чи, може, від льоду написаних слів? не знаю...
намагаюся згадати ім'я: Таня? Марічка? Яна? краще не згадуй! – складне питання.
здається, Яна. я побачив її по чорно-білому телеку, коли вона влаштувала істерику.
янгол моїх сновидінь – уночі грали з нею на роздягання в чувачі.
на годиннику була північ, коли вона одягнула на голе тіло мою зіжмакану сорочку.
тихцем тасувала карти, зблискувала очима: кого ти хочеш, сина чи дочку?
я влив у ніч молока, намагаючись розбавити темноту, як водою вино.
божечку мій, що я плету?! ми приречені: я ніколи не вмів писати зрозумілі речення.
вітер грався листям, літо переходило в осінь, а я п'янів і топився в її волоссі.
можна залишуся з тобою до ранку? просто люблю не сама зустрічати світанки.
я вірив їй, як іще не вірив нікому, зігріваючи шрами й виціловуючи втому.
що вона хотіла почути від мене? в місячному світлі її очі були страшно зелені.
вона залишиться тут – без варіантів! наші серця б'ються, як посуд у серванті.
якщо хтось підставить цьому світу підніжку, залишимося з нею в тумані ліжка,
запекло грішитимемо, без каяття шукаючи сенс божевільного земного життя.
і коли нас якось не стане – хтозна? раптово зникнемо, як сіль у морі,
дядечко Бог (хтось же там точно є!) запалить на темному небі гарячі зорі.
