У нашому парку чіпляється бабине літо.
Шкода, що немає тебе в нім. Немає і сліду.
За днями погожими стежу тепер наодинці.
Від жовтня отримую теплі й приємні гостинці.
Душа у сум’ятті. Я маюсь думками по парку.
То словом торкаю кущі, то пронизую хмарку.
Без тебе проводжу безсонні незатишні ночі…
В очах постають незакінчені справи поточні.
А ранок накрили округу молочні тумани.
То мабуть вони приховали твій образ коханий.
Вже вітряна осінь повільно у парку холоне.
При заході сонце мутніє криваво-червоне.
Берізка красиво так листячком жовтим киває:
– Він ще у дорозі, затримався, часом буває.
Ти тут не блуди, виглядай-но раз-по-раз в віконце.
Він з'явиться, вір, він прибуде із вранішнім сонцем.
Повірила знаку, вгаває душевна тривога.
Я вдома чекаю. Хай рівною буде дорога.
– Стрічай на порозі – відлунням доноситься втіха.
То з парку берізка шепнула: – Він, справді, приїхав.
