* * *
Чому я шаріюсь при згадці про тебе,
пройшло п’ятдесят, може роком і більше.
Ти зараз тримаєш над іншою небо,
ти іншій читаєш мої щирі вірші.
І мабуть не знаєш, хто автор реальний,
хто кликав роками в прекраснішу осінь.
Був другом, той другий, був неідеальним –
я другого прізвище маю і досі.
Але то пусте і не в прізвищі справа,
щось статися має, чи скоїлось може.
По віршах судити не маємо права…
Не стань хоч при зустрічі просто прохожим.
Спитай, як жила, зазирни в мої очі,
чому бережу всі послання від тебе.
А клятви в листах неодмінно пророчі,
тобі диктували їх ангели з неба.
Майбутнє писало тривожно й щасливо –
весілля у квітні, найкраще у світі…
Чи доля, чи люди, хіба це важливо,
що сталося з нами в минулім столітті.
Я юність уже не куплю, не позичу,
одне пам’ятаю, ти радив дружити.
Не бійся, прошу, якщо словом покличу,
не вкаже воно, як тобі далі жити…
