- Сидиш?
- Сиджу.
- Чого чекаєш?
- Швидше за все долю.
- І як?
- Поки що ніяк.
Закурила б. Так. Треба. Запальничка смішно замиготіла перед очима, заплигала у веселому танку. Потягнула диму і вп’яніла. Пальці слухняно тримали сигаретку і інколи торкалися обличчя. Вітер розчісував волосся, ніжив і змушував сигаретний дим розстелятися по моєму тілу. Цмокнцла ще раз цигарку і випустила дим із своїх грудей. О, доля, де ж ти? Соваєшся десь. А я отут сиджу, курю, чекаю. Та чи дочекаюся? Пропустити б тебе, доле, через усю себе, як отой дим сигаретний, трохи ментоловий. Цікаво, скільки я ще диму через себе пропущу поки дочекаюся свою доленьку.
- Ну, що ще сидиш?
- Ага, сиджу.
- То йдемо, кохана. Підняла очі і побачила Його – долю. Дивно, а ще навіть цигарку не докурила.
І цікава форма викладу!
