Цей вірш присвячений моїй сестрі, котра дуже швидко залишила дім і пішла в небуття. Невимовно боляче було дивитись на її батьків. Глибока печаль засіла у душі батька. Вічна скорбота лягла сивиною на матусині коси. І моє, тоді ще зовсім дитяче, серце плакало у той злощасний день, а слова, гіркотою втрати зринали з моїх вуст...
У моєму саду розквітала лелія.
В мене сестра була - її звали НАДІЯ.
Проминула весна і лелія зів'яла,
А сестричка моя все сумніша ставала.
Хоч роки молоді і подружки веселі,
Та для неї в життя вже зачинені двері.
Чом упала сльоза на зажурені роси?
Чом лягла сивина на матусині коси?
Чом тягар на душі? Чому сонце погасло,
Що світило в цей день так погідно і ясно?
Чом мовчала душа, чом не вдарили грози?
Чом пішла в небуття, нам залишивши сльози?
Ти була молода, жартівлива й весела,
А лишилась одна лиш могила зелена.
І лягають квітки й біла - біла лелія.
В серці ж вічно живе миле ім'я - НАДІЯ!
21.08.1996р.
