Той хто пише вогнем, на межі між запахом божевілля і світанком свободи, не помре
ніколи. Аби не забрали голос... не відняли руки... не вимкнули світло...
Багато голосів Бога залишали землю ледь розкривши крила. Не одна пісня обривалась незакінченою;слово затихало заткнуте страхом правди... Але зерня падаючи в ріллю свідомості, все ж таки давало початки. Дерлося крізь терня у наші душі, і тихенько у затінку серця квітнуло іскрою неба. Кволий голос того хто пише вогнем ,завжди бореться за право жити. Терновий вінок генія - не кожному під силу, а від так кількість піску у клепсидрі, відведена на життя - пропорціональна силі духу обраного. Але голос не змовкає. Він подібно чудотворній іконі мироточить своїми ранами, зцілюючи наші спраглі світлом серця . І тоді його слова квітнуть у горщиках обпалених вогнем його існування . Вони є вогнем верховного Гончара, що гартує глину нашого єства. Це є квіти що ростуть на чагарниках буденності . Вирощені живим вогнем вони наповнють наші легені - і ми живемо..жили і будемо жити...Допоки є той хто пише вогнем, допоки його слово запалює наше серце...
Той хто пише вогнем , на межі між запахом божевілля і світанком свободи, не помре
ніколи ...
