Надії немає…померла. Разом із нею, тоді з дощем…поїхав дах. А тільки слово ЩАСТЯ їй сниться, але вона вже забула значення цього слова…в неї амнезія… страждає. Сняться сни, але не кольорові …все наче, як на чорно-білих фотокартках відчуває себе принцесою…живе мрією. Про нього…зникає у вісні…він головний герой… Заспокоює її осіння мелодія дощу…наче кіноплівка з 20 століття…Мінорні ноти, які награвала на фортепіано під звуки дощу… здавались його душою…На її плечах важкі гріхи, його… взяла все на себе. В неї стрес…вона нічого не хоче бачити!!! хоче поїхати з цього міста. Це місто її ворог…життя в якому вона грає головну героїню, починає марніти. Хтось дзвонить, відповідає на дзвінок. Цей телефонний дзвінок із минулого. Життя – безперечно різне на смак: солоне, що після цієї дози хочеться води; кисле, що потім відвертає на довго…як лимон; солодке, як пірожине чи цукерки..мм…потім зайві кілограми; або гірке, що після цього все палає…Все це цікава і неї повний склад цих смаків життя. Спостерігає за місячним сяйвом..але все це не кольорове...книжка, яка тільки починалась, різко закінчилась… Відмовилась від реальності…не бачить життя..заплющує очі,але бачить його..Шизофренія…зникла..шукайте в домі №13 квартирі 47…ні…квартира 50 – погана репутація..