Я біжу назустріч вітру...Моє волосся розкуйовджується в різні боки... Як легко, як приємно, коли ти вільна. Небо чисте, неначе озерце посеред лісу! Я лечу на поклик долі...Моє серце відкрите для тебе. Та ти цього не помічаєш, але я вже давно відчинила його маленькі ворітця. Мабуть, саме тому і не входиш, бо не помічаєш, що вони відчинені навстіж.
Ти такий милий, коли даруєш світові свою посмішку. І в той момент, коли я її вловлюю, все навколо стає світлішим, а на душі тріпочуть різнобарвні метелики. Та навряд ти звертаєш увагу на мої почуття. Ти надто зайнятий своїми турботами...Але це нічого, я впевнена, ні, я навіть більше чим впевнена, що ти мене помітиш!
І тоді ми удвох, тримаючись за руки, будемо бігти назустріч вітру...
Дивно, але мою душу переповнює якесь тривожне відчуття, якого раніше я не мала можливсті вловити. Мабуть, це воно...кохання... Та чому я зрозуміла це лише тепер...через три роки після нашого знайомства? Не знаю... Проте я щаслива, що кохаю тепер...
Можливо, наші долі колись зійдуться в одну...а, можливо, моє кохання так і залишиться нерозділеним. Я не хочу про це думати...
Для мене цілко достатньо зараз лише твоєї сонячної посмішки!