Наснивсь зозулі голуб. Причарував її своїм воркотінням. І постукала в зозулине серце надія: "Це саме той, кого прагнула моя душа все життя!".
- "Тобі не потрібен цей чужеземець" - стверджували зозулині родичі: "Не вір йому". Та зозулька все відмахувалась:"Ви лише заздрите".
Настав день, коли зустріла пташка того, що з*являвся у снах частенько. Затьохкало радісно серденько при голубиному воркотінні: "Ми будемо разом і ніщо не роз*єднає нас". Скрізь зозулю супроводжував коханий. Та настав день розлуки.
- "Це ненадовго", -втішали один одного.
- "Це ненадовго", - втішали себе. Дали між собою обіцянку, що будуть надсилати свої пір*ячка один одному, поки знову не поєднаються.
Та ось, раптом, до зозулі повернулась пір*їна, яку вона вірно відсилала для коханого щодня.
- "Нічого особливого" - , втішала себе пташка, та відіслала йому пісню - найдорожче, що мала. Але і пісня повернулась. І заплакала гірко зозулька. З тих пір не літає по літніх садах, не співає веселі пісні, а сидить у своєму осінньому, та нарощує втрачені пір*я, будучи пророком чужих доль. Така ось казка-бувальщина, малята та немалята.
