Все почалось колись із променя:
І світ, і люди,і зірки.
Річки були тоді бездонними ,
А звірі їли із руки.
Об тверді гори рвались хмари,від страху олень завмирав.
І нищили красу почвари,
Бо хтось надвоє світ розтяв.
З тих пір , напевно, повелося
Постійно жити у борні,
Собі шукати суголосся,
Щоб виріс колос на дерні.
Тому й вдивляємось у небо,
Злетіти хочемо без крил,
Аби лиш душу у підступний невід
Злий Мефістофель не зловив.
Ми , як дерева, пнемося угору,
Так боляче коріння рвем
На човнику бурхливим морем
За часом навздогін пливем.
І так радіємо причалам,
Де можна плакать наодинці,
Де не наваляться 9 валом
Підступні сумніви ординці.
Мій світ, мій берег, мій причал
Поміж рядків, поміж книжок.
Там бій,там пристрасті, там шал
І рій несказаних думок.
То Мавкою, то Катериною
Строфа затужить, заболить.
А то струною солов’їною
Моя поезія бринить.
Відлунює литаврами і шаблями,
Козацька слава, наше знамено.
Отак би сіла верхи, вітром зваблена,
Якби мені сідло і стремено.
Спасибі, музо – сестро, за натхнення,
Воно мені солодше за меди.
Не спраглий тільки той на одкровення ,
Хто до криниці правди не ходив.
