Можливо, не буває грому в листопаді...
Та він гримить, як серця передзвін,
Бо нам, напевно, вже не бути в парі?
І дощ про це усьому місту розповів.
Душа моя, неначе у тумані,
А в серце сум із вітром залетів...
Я, як природа – знову у обмані
Даремно мрію про весняний відгомін...
Хоча гроза бушує й світлом манить
Та завтра сонце тепле не зійде –
Мені ж тебе даремно виглядати –
Моє кохання з листом опаде...
Невже йому судився вік короткий?
Як мить, як блискавка в осінніх небесах,
Воно не впору заживріло в серці,
Та відлітає, ніби в вирій птах.
Воно прийшло з весняним громом...
Заквітло у троянди пелюстках...
Сьогодні ж знов з грозою відлітає...
Дощем бринить в моїх очах...
Це тільки дощ, а не розлуки сльози,
Бо світлий розум не бажає сліз.
Та я – жива, і я – дитя природи,
Тому цей ливень у мені проріс...
Можливо, завтра буде вітер,
Можливо, землю снігом замете...
Боюсь лише, щоб з вибриком негоди
Не стало серце зовсім кам'яне...
Боюсь, що лід цей не зруйнує
Ніщо у світі, навіть навесні –
Підступна доля знов мене погубить
І щастя даруватиме лиш в сні...
За гріх якийсь мене карає Небо,
Чомусь Всевишній хоче покарать...
Мені б навчитись мудрості в природи,
Щоб з кожним роком весну зустрічать.
Та я – не квітка, щоб кохатись з сонцем,
Не вітер, що в обіймах гне траву...
Моя весна життя – давно минула
І свого літа вже не здожену...
Боюсь, що осінь прийде одинока
І лиш тоді гримітеме гроза...
Якщо вогоньі запалає в серці –
Та я ніколи вже не буду молода...
В осінній холод весну не розбудиш,
Хоч скільки б громів не зібралося в один,
Хоч сотні зарев запалає в небі,
Та скільки б теплих не було хвилин...
