Вибач, мій милий, зварила я зілля гірке,
Та випила його до краплі і серце стало кам’яне.
Не пам’ятаю я минуле, літаю у світлі пітьми,
Під місяцем, без сорому, не чую я землі.
Мій простір існування – небо, без меж і без думок.
Куточок рідний – місяць, темна його сторона.
Я там частинка сонця, що відбилась від землі,
А я не хочу сонця, я хочу лиш пітьми.
Знову зварила я зілля на цей раз не гірке,
Сп’яніла я від трунку, перетворилася в земне.
Відчула біль кохання і в серце впився ніж,
Воно тепер не камінь, воно тепер живе.
Секундне існування ти трунок мій допив,
Не лишивши ні краплі, поклавши лиш у руки ніж.