Ти знову мовчиш. Тепер я не можу нічого путнього написати. Постійно якась лажа виходить. І очей твоїх я не бачу. Ага, скажи ще, що я не права. І що любиш мене. Ну,скажи,скажи. Тоді я з особливим цинізмом згадаю всіх твоїх колишніх. Скільки їх там було? Рахунок, кажеш перестав вести? Згадуй, мені ж просто цікаво, під яким номером я у списку. Типу я за дужками? Мене на це не купиш. Понти твої дешеві діятимуть на дівчинку з вулиці. А ми знайомі вже два роки, слава Богу.
Тобі сказати чесно? Хочу, дуже хочу тобі повірити… хочу, щоб як у нормальних людей, а не як у нас з тобою. Хочу щоб… просто щоб було добре. Але не бачу в цьому сенсу. Ти ж завтра їдеш. Ну і вали в свій сраний Київ! Можеш там навіть жити. І не повертатися.
«Наша перша сімейна напівсварка». Я не знаю, до чого це все ти говориш, але не думаю, що воно доведе до добра. Ну і? Кава і нічні сигарети на балконі. А ще якісь нікому не потрібні відкровення. Типу я люблю іншого, але якогось дідька стирчу в квартирі з тобою. Говориш, двері відчинені? Не піду. Тут є сигарети і ти. Кому ж я жалітимуся на життя? «Хлопчику Андрійку»? А ти ж ревнуєш. Я бачу. І радію. Тихенько так, радію.
І взагалі, що це за фігня твориться? Може хтось мені пояснить? Бо я відчуваю, що від цих незрозумілих відносин у мене їде дах. Причому конкретно так шурхотить шифером. Ага, згадала, Юля, я тебе люблю. Я дуже рада і щаслива знати цей цікавий факт. Сонце, ти любиш кожну свою дівчину. Ні, мене по особливому? Ну, ну…
«Позвони, когда соскучишься. Номер знаешь». Та не пішов би ти?! Теж мені. «номер знаєш».
Знання твого номеру не допоможе мені позбутися від галімого відчуття «закоханості». Це коли згадуєш його руки, слова і погляди. І коли проходиш знайомими дорогами, і коли їдеш у тих же маршрутках, і коли п’єш ранком каву, рахуючи ворон у вікнах, і коли….. цей список можна продовжувати до безкінечності.
І я вже 730 днів поспіль не можу видалити твій номер. Хочу, але щось ніби тримає мене. Так, ніби коли я це зроблю, то світ перевернеться з ніг на голову,ніби тоді я назавжди втрачу тебе. А так ще залишається надія. Але на що?
Знаєш, а феньку я не просто так віддала. Нехай залишиться тобі на згадку. Про мене. Я буду дуже вражена, якщо колись, поглянувши на небесного кольору феньку ти згадаєш про одну дівчину. можливо, навіть ту саму…. ))))
А по тобі в мене нічого не залишиться. Та воно й на краще. Значить, скоріше зітреться, значить, скоріше стану нормальною, повернуся в соціум. Значить, скоро видужаю. Хоча…. Залишиться сім літер запису в телефонній книзі, одинадцять цифр номеру, слова «I don’t want to miss you», і теплі серпневі ночі.
ID:
196837
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.06.2010 00:38:51
© дата внесення змiн: 21.06.2010 00:38:51
автор: Парасоля Юлія
Вкажіть причину вашої скарги
|
