Навесні, коли Стир розливається і заливає поля, городи, підтоплює будинки, що стоять поряд із ним, не усі в захваті від подібного явища.
Я ж, навпаки, з нетерпінням чекаю, коли із тонкої смужки, річка перетворюється на широку водяну гладь. Тоді люблю виходити до парку. Там, перестрибуючи через величезні калюжі, збиратися на дамбу, з вершини якої видніється щось дивовижно-прекрасне...
Стир, розливаючись, робить неможливе - своєю водою він з’єднує два береги. За кілька хвилин починає з`являтися сонце. Розчиняючись своїми променями у небі, воно утворює дивовижну палітру кольорів, що відображається у воді.
Тоді я думаю, що гарніше тут уже й не може бути. Але коли десь далеко із води починають злітати кимось налякані птахи, порушуючи її спокій, здається, що небо говорить, шепоче. Воно промовляє до мене “Це мій весняний рай”, і рухи його губ можна побачити у ледь помітних хвилях води.
