Я ходжу кругами по своїй кімнаті. Дивний стан, дивні відчуття. Не пам’ятаю, що мені сьогодні приснилось, але знаю тільки одне: це було щось незвичайне, чого я не відчувала раніше. Що зі мною? Беру в руки блокнот, де записую свої сни, але не можу взяти ручку, просто не знаю що писати. Дивлюсь навкруг, я сама вдома, ніхто не порушує тиші. За вікном грається сніг, а сизе небо, ніби в шубу вбралось у хмари. Мені здається, що цей туман проникає в кімнату і містичною холодною парою розпливається в моїй душі? Холодною, настільки як рідкий азот, чомусь виникла саме ця асоціація. Крутиться голова. Я не знаю що робити і не хочу робити нічого. Просто дивлюсь на білу чисту сторінку свого блокноту, що здається порталом у світ довгої зими… і дивного занепаду всього світу, який уже ніколи не вернеться у попередній стан. Комусь стало б страшно. Але мене тягне сюди і я хочу це побачити. Здається, бачу тінь на сторінці, в кімнаті темно і я не включаю світла, а просто підсвічую ліхтариком із діодами. Не хочу сильнішого освітлення, це слабеньке, але дарує незвичну атмосферу.
Паперовими записниками вже ніхто не користується, все записують у всякого роду електронні блокноти, що сприймають слова на слух, я теж, але чомусь свої сни люблю записувати саме у цьому блокноті із звичайного паперу. Можливо тому, що мені подобається голограма на ньому із зоною відчуження, можливо, я так уже привикла. Тінь на папері починає рухатись, стає живою, я ніби провалююсь в неї, вона манить мене, просто іду на цей поклик…. Бачу темне небо і похмурі силуети будинків, фабрик заводів, на мене дивиться якась людина, раптово стає холодно і я сильніше закутуюсь у чорний плащ, який невідомо яким чином на мені опинився. Людина у захисному костюмі, вона (чи він) відтягує мене кудись. Підкоряюсь, чисто тому, що не знаю що робити. Із темного неба спадають хмари снігу, які, як і холодний дим під ногами, слабо освітлені синювато – білим світлом дивних ліхтарів. Страшно, але чимось приємно. Людина тягне мене в металеві, важкі двері, я заходжу із нею і вони із сильним шипінням закриваються. Із труб бризкають якоюсь речовиною, сказавши лише «потребується дезактивація», а потім просять переодягнутись у такий самий костюм, призначення якого я так і не зрозуміла.
Після цього бачу велику залу, повністю обшиту металом, у ній так багато людей у подібній одежі. Я задаю лише одне запитання : «Де я?», але ніхто мені не зміг дати відповіді. Сідаю на вільне місце…
- Ніра? – раптом чую своє ім’я… по голосу впізнаю хто це, адже лице все одно закрите
- Феріон? – я пам’ятаю цю людину, я пам’ятаю те, що щось мене із ним пов’язує, те, що я добре ставлюсь до нього, більше нічого…
- Так… це я.
Ми не можемо побачити одне одного, але, я все одно знаю, як він виглядає. Нам є про що поговорити, здається…. Чомусь мені цей світ починає здаватись знайомим. Ми лише дивимось в очі одне одного, це єдине, що ми можемо побачити.
І тут вуха роздирає сигнал тривоги. Я не чула його раніше, але він теж знайомий. Стараюсь з усіх сил добратись до виходу з бункеру (чи як це назвати) разом з усіма. І на наших очах він починає розвалюватись. Одна із перших вибігаю, але не встигаю побачити Феріона, він зник, я б усе одно впізнала його… Відбігаю далі, інстинкт заставляє мене це робити, але що потім якщо люди просто побігли у різні сторони, куди діватись мені? Чомусь я кидаюсь назад, але можу побачити лише побачити розвалений метал… Що сталось? Не встигаю цього зрозуміти
Я знову бачу перед собою листок зі свого блокнотика з голограмою… Ще не прийшла в себе, але тепер я вже знаю, що мені написати там… Чую дзвінок по відеофону, це дзвонить мій хлопець, Феріон…
гарний перехід від розповіді до подій, і навпаки. нагадало, чомусь, Стівена Кінга . охоче б читав цю історію далі. а помилки в побудові речення (якщо такі є, як пишуть), то, як на мене, не дуже суттєво.
helena_linda відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тема досить таки непогана....Досить таки цікаво читати,але як вже було вище сказано Даринкою Квач то речення побудовані неправильно що дійсно відволікає від самої суті....
Загалом задум непоганий....і досить цікавий....
ну, ідея впринципі непогана. Але, Іванка вище правду сказала, треба відпрацьовувати техніку написання. Багато речень неправильно побудовані, що плутає читача і зіштовхує з основної думки. Особисто мені не всі епізоди сподобалися, та й основної думки я яось не вловила. Можливо, неуважно читала.
helena_linda відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Віщі сни? Доволі непогано написано, тільки трішки не чисто літературною (вибачаюсь, що доколупуюсь аж так). Я сама не ас у справі прози, тому не мені судити, але хотілося б чіткішої сюжетної лінії До речі запрошую до співпраці на ниві прози
helena_linda відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
ідея взагалі-то дуже непогана.. правда, трішки технічно слід підпрацювати..особливо над тавтологією... забагато вживається займанник "я".. варто цього уникнути...
успіху!
helena_linda відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
. охоче б читав цю історію далі. а помилки в побудові речення (якщо такі є, як пишуть), то, як на мене, не дуже суттєво.
До речі запрошую до співпраці 
на ниві прози 
