Не бачила посмішки вже багато годин. Розбила дзеркало. Заклеєла губи ізолєнтою. Так треба! Повільно втираю в мозок цю заїджену фразу... Так треба. Нічого не ждеш, нічого не боїшся. Так треба. Комусь таки буде краще. Так треба!!!!!!!
Очі безглуздо вдивляються кудись вперед, та чомусь нічого не бачать. Розучилася бачити, розучилася писати, розучилася думати... Я розучилася...
Серце нікчемно хоче напитися, втопитися у безвиході думок, а може просто в омані. Я посміхаюсь, я не посміхаюсь, не плачу, не чую того, шо сидить і хоче вирватись назовні. Глуха. Німа. Безглузда, Безщира. Вагома. Важка. Безвихідь.
А може все добре, а може погано. А може..? Нічого. Смиренно. Нестерпно. Не туго. Хай буде. Хай є. А зможе???
Минуле знову нагло вистукує в двері.
Якась така давно забута мелодія болю і відчаю, якогось збоченого щастя і ще кілька нот літнього сну замріяності... Тук-тук... Нікого вже немає вдома. Домофон зламався...
Замок заржавів, заїло двері. Тихо...
