Завтра буде…
Я розбавляю сум нікотиновим димом, І щоразу забуваю про печалі та невзгоди. Та вони мене не забувають, і щоранку нагадують. До себе, щоранку. Кожного світанку.Та я не знаю, куди йти. Куди тікати. Марно все. А чи не все одно, де плач живе... Де сум ховається печальний. Такий невизнаний і гнаний, за обрій, де людей немає. Де кожне слово -- золото єдине. Де кожен подих -- віра... В завтрішній день і в те, що ніч обов’язново стане. А далі лиш сподівання і сповідь на могилі, де вчора плакав вітер сивий. Де щосекунди правда проживала, чогось чекала, когось звала. Та сира земля зрівняла все... То було вчора, а сьогодні босі ноги по розбитому склі часу пройшлися, не боячись поранити ніжну шкіру, ніжним подихом заморозило час, знищило саме розуміння часу. І де воно, і де чекає та ніч, вона не знає. І лиш думки... і лиш розлука. Яка нестерпна жага до життя. Та вона потрібна мені, адже повинен бути якийсь сент у всьому тому, що намагався записати на полях свого зошита. Що сотню, тисячу разів перекреслював, наводив червоним, потім рвав на шмаття, викидав, а коли було нестерпно боляче шукав. Знаходив. І радів неначе дитина, якій дозволили все. Радів, а за секунду, переповнений гнівом, метався із кутка в куток. На щось сподівався. Та з кожною секундою надія помирала. Все не те, і все не так, як мені того хотілося, а далі. А що далі? А далі лиш тривожний сон посеред ночі десь на окраїні. І тривожні думки. І завтра буде.