«Знайди мене
опівночі,
опівночі мене знайди
і під подушку компас
поклади…» ОЕ
І скільки їх таких, чесних, нечесних, самотніх, не самотніх, самовито-несамовитих, одиноко поодиноких…яскравих і блідих, скільки їх, готових допомогти, підставити плече…. І підніжку?….. і ти починаєш падати і перелічувати в голові всі можливості виходу…. Як викарабкатись із цієї ями?
Скільки їх? Отих зорей, що сяють і не сяють, що сміються і плачуть? Тих зорей, що шепочуть тобі у сні
«візьми мене – не плач
Все буде добре, знаєш,
Я ж для тебе впіймаю
Найкращу із удач…»
І ти вже не плачеш…. Ти летиш у вісні на крилах….. на крилах білого дракону з великими очима і захоплюєшся!!! Захоплюєшся тим, яке є життя чудовим!!!! Таким невблаганно прекрасним і безкраїм…. З цими синіми горизонтами, зеленими полями, темними ріками і ще темнішими лісами… О, яке воно прекрасне і величне… почесне… поважне….. і гарне…. А головне, спокійне….. ніби Божа благодать зійшла на твоє чоло і ти летиш…і вже не боїшся нічого…. ніколи... а летиш,
летиш,
летиш,
вдивляючись в кожну мить кожного степу, лісу, промайнулого чумацького шляху, черешневої лісосмуги…….. шовковичної…
…………………………………………………гречаного поля……..
летиш…
не знаючи куди….
але тобі настільки приємно від цього польоту, що просинаючись, думаєш «А може все-таки спробувати? Це ж зовсім не страшно…»
