Останні сонячні дні
уже минулого літа
хотів би затримати,
але уже не зможеш.
Учорашній теплий світ
зник за обрієм
з материнським останнім
подихом.
Струни старої скрипки,
що пам`ятали і берегли
музику твого літа,
обірвались.
Усе вмовкло навколо,
лиш дзвони печалі
у серце вдаряють.
За кожним ударом падаєш ниць.
І вмираєш за кожним власним зойком.
Нестерпним є не фінал такий,
Конвульсії душі - ото розпач,
То- тортури,що рвуть тебе на шматки,
А кожна мить - кровоточить
І вона - як вічність,
Коли перед зором чітким
усе життя пропливає
червоним та чорним кольором.
А ти як бранець-
що перед найвищим судом стоїть,
І звіт тримає за усе життя своє.
Та вирок власного трибуналу-
самотність і відчай,
То кари- найжорстокіший меч,
І кара ця,повір,страшніша за смерть.