Ти знов мене убив і знову я воскресла.
Примарний грунт надій.
На ньому і зросла з малесенького зернятка – частинки серця,
Що після всіх морозів ожила.
Спочатку було боляче. Аж дуже.
Коли ти вирвав душу із корінням.
Певне, тобі було зовсім байдуже
Маленьке і наївненьке створіння.
Спочатку не хотілось оживати.
Де взяти сили чи життєві соки?
Було навіть приємно просто спати.
Бачити сни. У підсвідомості глибоко.
Викинути в смітник своє минуле.
Було так солодко не бачити, не чути.
Не вірити у те, чого, на жаль, не було.
Ти знов прийшов, щоб мені пам`ять повернути.
А всі казали: жити треба, звісно треба!
Бо слово «треба» без пояснень і без компромісів.
І я зробила спробу дотягнутися до неба.
І в мене ніби вийшло. Вийшло знов ожити.
Пустити паросток. Пробитись крізь асфальт нерозуміння.
Усе пробачити і вибудувати нове коріння.
Черпати сили з мрій. Забути, що таке переживання.
Декадами подій себе переконати, що нове життя – нове кохання.
І ось тепер, така усміхнена і мила,
Я навесні вже, може, зацвіту.
І перехожі скажуть, що щаслива.
А я сховаю в пелюстках росу.
Насправді я малесенька частинка
Твого гербарію. Засушена й німа.
В твоїй колекції нова картинка.
Лише картинка. А душі нема.
сподіваюсь 
