Тіло відчувало. Кожним міліметром, кожною клітиною. Холод всмоктувався у трепетливі м'язи. У самому центрі рівних кіл від присосок, із пропалених свердловин, пульсуючи, в точності повторюючи серцебиття - нудне, одноманітне - випливала тонкими потічками кров. Обліплена пилом плоть вигнулась і перекинулася набік, з рота витекла тягуча слина. Хрипливе дихання почастішало. Відкрилися очі. Макс прийшов до тями. Голий. Спробував підвестися, але не подужав відстати від прохололого бетону. Мозок дрижав, як застигле желе, в ньому безпорадно ворушилось ошмаття думок. Десь далеко, на іншому краю всесвіту нив вібродзвінок мобільного. Руки кволо підняли корпус – схоже, він у тому приміщенні з суцільним вікном на всю стіну. Через каламутне скло примарно проціджувалось освітлення похмурого дня. Окутаний холоднечею вологого повітря Макс повільно приходив до тями. За допомогою стіни абияк встав. Повернув голову. Світ поплив, усе враз стало пригасати, і, похитнувшись, він гупнув на бетон. Кліпнув і погас освітлювач. Макс продовжував лежати, все ше чітко бачив те місто, вулиці, залиті сонячним світлом, туфлі... Телефон замовк, очевидно розрядився. Обривками, поштовхами, але час не зупинявся і йшов, а холод поступово приводив думки в порядок. Реальність відклеювалася від всього іншого, чим би воно не було. Стало злегка краще, Макс озирнув себе – одягнений. Брудота глибоко в’їлась у тканини. Шо відбувається? Він невпевнено став на ноги, наче чужі - тепер такі тяжкі, занімілі… Наполегливо прогудів живіт, нудило, але шлунок був порожній. Потрібно йти. Він, спираючись на парасолю, ше раз оглянув кімнату перед відходом і, дістаючи зіппу, помітив, як із кишені випурхнув якийсь невеликий папірець. Макс підібрав його.
Корпорація «Кіберман»
Зеро авеню 184
тел. 1777-577-755
Він сунув візитку до кишені пальта і пішов униз по сходах, присвічуючи запальничкою і чіпляючи зі стін павутиння плечима. Вийшовши надвір, примружився – від світла щеміли очі. Дощ припинився певно ше затемна, але небо так і не розтягло – воно було обвисле, зморене і вичавлене, як і він сам. Навіть удень Похила пам'ять залишалася похмурою, ці її вибиті, неначе зуби у старого волоцюги, вікна бездоглядних будівель, завалені відходами тротуари, у смітті деінде неквапливо риються ворони – більше нічого нема. Макс швидше попрямував до виходу. Вийшовши за мур, він ше довго плівся по шосе і скурив усі сигарети, поки зміг зловити таксі. Нарешті упавши на м'яке синтетичне сидіння, намагався не думати про те, як він пояснюватиме все, шо трапилося. Вдихаючи дешевий сморід ароматизатора для автомобілів, він всю дорогу прогледів у вікно.
Кетто відразу ж відкрив двері. Він був не в собі від хвилювання, в жовтих зубах серед запущених чагарників щетини танцювала м'ята сигарета, очі притуманені, втомлені. Побачивши Макса, він трохи заспокоївся. Кетто вволік його усередину і, кинувши погляд на замащене пальто, зачинив двері на важкий засув. У квартирі так само пахло кавою, тільки стало ше дужче накурено.
- Біснуватий, де тебе таскає? Вже майже третя, Безликий видзвонює мені, а казати нічого... Шо з мобілою?.. Хоча так. Давай по порядку, в загальних рисах – відбулося?
– Я думаю, так. Залишили візитку.
Вслід цієї фрази Кетто, зажмуривши очі, усміхнувся. Тепер вони уже не так знервовано подалися до кімнати, сіли за стіл, і, попиваючи пекучу каву, під невгамовне бурчання порожнього шлунку, Макс розповів про все, що з ним сталося, від початку до кінця, з усіма подробицями, даремно силуючись обтрусити пил і павутину з пальта. Крізь поволоку оранжевого диму, шо заповнив стримано освітлену кімнату, було видно, як у Кетто на обличчі вималювалася відкрита цікавість.
- Кульно, - тепер він виглядав задоволеним. Дістав мобільний, увімкнув проксі і набрав номер, - Шеф, це я. Маю новини, - він узявся переказувати те, що сталося з Максом, упускаючи усі неприємні деталі.
Макс, злегка вгамувавши голод, поставив порожню чашку на ше сильніше подряпану кришку столу. За глибиною цих ран можна було судити про ступінь важливості того, шо відбувається. Рани були глибокі. Глибочезні. Кетто вимкнув телефон.
- Зараз же дзвони в цей «Кіберман».
- Хіба…
- Послухай, я, звичайно, тобі дуже вдячний, і ти отримаєш за це п'ять кусів… але після того і тільки після того, як зробиш все, шо потрібно. Я тямлю, шо ти насьорбався, але уторопай - під час справи виходити не можна.
Коли Макс витягнув з пальта телефон, на обличчі в Кетто визирнула помірна урочиста посмішка. Він відчував: усе йде як слід. Закинувши ноги у важких байкерських чоботях на зморшкуватий стіл, він заходився ліниво випускати акуратні кільця диму. Макс під’єднав адаптер і набрав номер. Довелося почекати гудків сім-вісім, дивлячись як вони стають яскравішими в міру наближення до стелі і тануть, зіткнувшись з ним, перш ніж взяли трубку.
- Корпорація «Кіберман».
- Здрастуйте. Справа в тому… е-е…,- він замішався, - мені залишили візитну картку, але ваш агент не надав жодних інструкцій…
- Пан Макс? Приїжджайте за вказаною адресою завтра у першій половині дня.
Не встиг він нічого мовити, як на тому боці поклали слухавку.
- Ну шо?
- Кажуть, треба приїхати завтра до обіду,- відчужено мовив Макс.
- Усе?
- Так.
Кетто опустив ноги на підлогу, перемістив губами залишки «Кріту» в іншу сторону рота, задумливо пожував і виплюнув на підлогу. Він глянув прямо в очі Максу, даючи зрозуміти, шо все повинно бути доведено до кінця. Цей виразний жест не зоставляв місця для пояснень. Кетто жбурнув кілька м’ятих папірців на стіл.
- Сьогодні відпочинь, а завтра одразу туди. І будь на зв’язку.
- …дякую, а шо мені робити з цим?
Він закатав рукав светра і показав Кетто криваві опіки.
– Ти досі закинутий? Хе…
Рука була чиста, больові відчуття відхлинули. Макс потрусив головою, намагаючись здихатися усього зайвого, і поспіхом вийшов із квартири.
Сонце в сірому небі нагадувало монету у калюжі, воно ледь виднілося за попелястими хмарами, будинки велично тримали небо над перехожими. Вечоріло і ставало холодно, з рота виривався пар. Макс дійшов до найближчого готелю. Це було недороге місце, та і шукати інше вже не хотілося. Літери вивіски над входом були розбиті. «Сінзі». Уламки пластику лежали на ганку. Високі двері на манер минулого століття скрипінням відгукнулися на його прихід. Вестибюль був схожий на театральні декорації, тут давно не робився ремонт, повітря злегка пахло саморобними наркотиками, поролоном двох дряхлих червоних канап і регулярним одеколоном.
За прилавком стояв підпитий дід, на носі у якого були перемотані ізолентою окуляри. Він дивився на газету, мабуть навіть не читаючи її, і не звертаючи уваги на гостя, може, шось вичікував. Макс підійшов, поглянув на годинника за спиною в старого – за шосту.
- Мені номер на п’ятнадцять годин.
Той підняв голову.
- Тридцять жетонів ...- поколупався в зубах пальцем, - одномісний?
- Так.
- Тридцять жетонів.
Макс поклав купюру на газету, дід неквапливо засунув її до нагрудної кишені. Відрахувавши здачу засаленими банкнотами, поклав на прилавок разом із ключем.
- Номер п'ятдесят два, - промовив він ледве розбірливо.
Макс, піднявшись на другий поверх, знайшов потрібні двері, насилу відкрив замок і ввійшов. Кімната зі старим залізним ліжком, парою стільців, міні холодильником у кутку і телевізором на тумбочці. На стелі, палахкочучи, увімкнулась лампа денного світла. Це навіть більше, ніж він очікував. Макс замкнувся зсередини, кинув пальто на один зі стільців, підійшов до холодильника і відкрив дверцята. Усередині стояла коробка з недоїденою локшиною швидкого приготування, певне залишена попереднім постояльцем. Макс без вагань ум'яв несмачну холодну масу, дорікнувши себе за те, що не купив собі поїсти. Роздягнувся і пішов у ванну. Недовго постоявши під душем з гарячою рудої води, звалився на ліжко. Пружини металево шось прошепотіли.
У голові все ше безлад. Новий наркотик незрозуміло шо робить зі свідомістю. Він у центрі якоїсь авантюри. Макса лякало те, шо його розум цілком може не знайти рішення цієї задачі. Може це просто фіктивні спогади внаслідок відсутності лікування? Він закрив очі, перед ним була темрява. А за нею, наче у театрі тіней знаходилось дещо інше, з чим відчувався якийсь неясний, тонкий, проте непорушний зв’язок. Але Макс швидко заснув міцним сном без сновидінь, не побачивши, що це.
ID:
230533
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.12.2010 19:25:14
© дата внесення змiн: 22.12.2010 19:49:50
автор: Латишев Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
