Наші душі даремно, а може й недуже,
Позасовують в діжки та сіллю просиплять,
Навіть краще шинкованим бути в калюжі
Маринаду, що той хробаки переїдуть…
П’ять хвилин чи півроку не чую й не бачу,
Я все п’ю та радію очам тим на стінах,
Що малюють їх діти малі, коли плачуть,
То розкриті, то сплячі – кохання у дірах…
У серцях на дорозі три кулі застряглі
Бачать суть, та не знають чого нині хижі,
Не мені, а безликим подякуй на палі,
Що кивнуть закарбованим іменем втраченій книзі…
Ті коти все сумують: де пісні, де згублені крила?
Де той сир, що робили із ваших фантазій?
Не повернеш той час, де ти "вікна у світ" не закрила
І наш піт, наша кров так невчасно пропали й не ласі...
Ти повернешся знов із дощами, а хочеш - із снігом,
Я готуюсь до зустрічі, бачиш? - навмисне блукаю,
Тільки де тії злодії, нащо забрали ви книгу?
Я ім'я її всюди тепер безпорадно шукаю...
Ну ти мене озадачив. Вже десятий раз перечитую, намагаючись зрозуміти суть.
Майстер інтриги...
Через тебе не зможу заснути. Хто вона? До зустрічі з ким він готується?
Фелем Ящірка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
не українське слово), але дякую
