І. Коврик і піаніно
Я завжди була між ними. А вони ніби навмисне нагадували мені про своє існування. Цей старий смердючий коврик, який я ненавиділа всією душею, особливо, коли він вночі до мене терся… я тоді його проклинала усіма прокляттями світу…. Просто терпіти його не могла. А піаніно постійно мене дражнило: «Ну заграй же на мені, заграй!!!», а коли я не витримувала і врешті-решт відкривала його, щоб щось з компанувати, воно мене перекривлювало, сміялось з мене і пускало якісь не дуже гарні мелодії. Згодом воно зайшлось реготом і бовкнуло: «Ну, що дивись, яка ти нездара, навіть нічого людського зіграти не можеш» і далі продовжувало реготати та так, що аж покоричнивіло і ледь не розвалилось. Краще вже обійми не милого коврика, ніж піаніно, яке презирає і насміхається з мене. Навіть зранку, коли я прокидаюсь, воно, цинічно промовляє: «Доброго ранку! Ну, що знов жахи наснились» ну а відповідь він мабуть уже знає на пам'ять: «Гірший жах, ніж ти вже не присниться»…
ІІ. Мишко
Він теж з’явився пізніше у моєму житті але не докучав дурними розмовами, з ним було поговорити по душам. Він був спокійною і мовчазною тваринкою. Цей милий ведмедик цінував тишу як і я. ми з ним були дуже схожі. Він розмовляв тільки тоді коли мені цього треба було, коли я хотіла з кимось поговорити, а не було з ким. І навіть тоді він майже нічого не казав, тільки спочатку заглиблено думав, а потім давав свою пораду. Мишко мене дуже цінував, як друга… тому що я була особливим, його, другом… до мене, він з людьми не контактував… Він залишив особливі і теплі спогади в моїй душі, навчив мене жити і йти не озираючись, коли це треба, навчив бути сильною, а це найголовніше!
ІІІ. Дивна
А ще в моїй кімнаті лежала подушка, вона була вишити фіолетовими нитками… ну здебільшого там переважав фіолетовий колір. Її мені вишила мама, коли мені був один рік. Вона дуже красива але сама так не вважає. Її завжди було дуже важко розговорити, зате коли завелась – зупинити неможливо. А який в неї був дзвінкий сміх і заразний, якщо сміялась вона – значить сміялись усі. Мене дуже втішало в ній те, що вона не любила брехні, завжди казала все в очі. Саме вона навчила мене мріяти…
ІV. Ліжко, що співає
Також значну роль в моєму житті відіграло ліжко. Він був веселим і щирим другом, ніколи не падало духом… його ми прозвали….(не скажу це наш секрет). Ну звичайно він був таким ж оптимістом, як і я))) Часто коли в мене була чергова безсонна ніч, я поверталася з боку на бік, подушка мені здавалась тверда, як камінь, а ліжко в той час весело поскрипувало, ніби намагалось мене заколисати але робило ще гірше… сон узагалі тікав і я починала реготати. Ну звичайно після цього всього я починала сваритись з ним, він затихав і я робила вигляд, ніби сплю… Тоді я включала свою лампу, брала зошит з ручкою і занотовувала музи, які до мене приходили, не знаю чому, у вигляді кораблика…. Через деякий час мене знемагав сон і я засинала. А мій реальний світ був щасливий, що нарешті і вони зможуть заснути))
P.S. Немає мертвих речей, все живе, коли їм зробити боляче, вони кричать, просто є пластмасові люди, які цього не помічають.
"презирає" невірно, правильно буде "зневажає"... і в останньому абзаці плутатина з займенниками, то ліжко таки він чи воно... ось... дуже вірне поскриптум, тай ідея супер!
Gabriet Ksenia відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Шкода шо зникло, гарна гра
І мені здається то було не ліжко, а диван (там чоловічий рід мабуть не випадковий)
Адже тільки на дивані можна реально! заводитись і віддаватись мріям
Самотність то не погано, - то як відпустка для тих хто працює і як прокляття, для тих хто ходить без роботи...
Gabriet Ksenia відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Сподобалось. Якось фантастично і сюрреалістично, але ж"Немає мертвих речей, все живе, коли їм зробити боляче, вони кричать, просто є пластмасові люди, які цього не помічають."ось чому - вірю і ось чому - сподобалось!
Gabriet Ksenia відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дуже реально! 
