Падають іскри у тишу.
Випікають рани в снігу.
Під іскрами озеро світить
і спрагло ковтає сліди.
Руйнується надламаний спокій,
ворушить вогку печаль.
І камінь відкотився від обрію,
а білих доріг нема.
П’яний мох покотився до сонця,
за містом лишились дні.
Їх збудовуєш: камінь за каменем,
але світ не вірить тобі.
Відмикаєш ключем півонії –
таємниці серед зими.
У стеблах збережений голос
живим, ще від весни.
Випиваєш м’ятне повітря,
за горло хапає сніг.
Вигріваєш сіль біля серця.
Хтось запалює чумакам свічки.
Срібний віз даленіє, відходить.
У небі заятрилися сни.
Допливаєш до середини сонця.
Озирнувшись, стаєш німим.
