Торкнувся тихих струн старий кобзар,
І дивна пісня степом покотилась,
І тугою торкнулась сивих хмар,
Й дощем печалі по землі розлилась.
Й затихла. І пішов старий сліпець
Стежками України правд шукати.
Він не один такий співець
Недолі. Їх тисячі, а їх імен не знати.
Їх поховали у віках могили степові й кургани.
І тільки пісня, мов примара-птах,
Ширяє над безкраїми степами
Й відлунням дозріває в колосках.
І дивно так, бо їхня тужна пісня,
І світла пам’ять, й змучена душа
Відбиток свій поставила залізний
В живих віршах Шевченка-Кобзаря.
Такий феномен у житті народу
Стрічається лиш раз на всій путі.
Його вірші – це наче погляд в воду...
І очі... Волошкові очі України у воді.
Це чисте серце сина Батьківщини
І вірність аж до скону цій землі.
Це те, чого повчитись треба нині
Нашій еліті. Їх серця ж німі.
Це заклик научатися чужому
Й не забувати мову матерів.
Де-юре – ми плекаєм рідну мову.
Де-факто, в нас засилля москалів.
Москаль – не росіянин, добрі люди,
Це українець без краплини гонору.
Він принципово говорить не буде
На рідній мові, бо йому це соромно.
А треба буде, він і мову вивчить,
І защебече. Й сором пропаде.
Залежно, що взамін цього одержить:
Яка купюра до кишені попаде.
* * *
Шевченко нам по духу батько сивий
І прадідівських заповітів вічний страж.
Його вірші – це совість України.
Читайте їх! Вони лікують нас!
Браво! Ми з Вами однієї крові! 
