Задуха... Спека... Бог з тобою,
Душа – нестримний буревій.
Без ладу, миру і спокою –
Куди направиш крок ти свій?
Чи тебе поле поманило,
Де водить зорі пан Вівчар?
Зірвись, мов пес оскаженілий
Із ланцюга минулих чар!
Ні, не стерплю я більше жару:
В ніч вилечу, немов орля;
Немов бліда самотня мара –
На Хорсом висріблений шлях.
Що нині сталося зі мною?
Чи був могутнім я таким?
Живою міццю чарівною
Розперло м'язи і думки.
Груди
спирає
до болю –
Мало
повітря
їм.
Мчіться
в широке
поле,
Мрії
швидкі
мої!
Нічка
бурхлива
сьогодні –
Вітер
гне
ковилі.
Я відчуваю
свободу,
Рідної
дух
землі.
Чуття забуті завивають:
"Повстань з легенди, цар Троян!"
І тонку шкіру вивертаю
Назовні вовчим хутром я.
Гармонія душі й природи
Лунає піснею в мені:
Велична сила й слава Роду,
Бажання й спомини чудні;
Ліс темний;
запах трав шовкових;
зітхання;
гомін цвіркунів;
і Долі містик калиновий;
і вільний крок;
і вражий гніт;
Кривава праця й тепла віра;
і сонце,
й хмари на біду –
Усе живе у серці звіра,
В криниці невичерпній дум.
Я – вовкулака, звір неситий;
Брат мавок, вихрів, лісунів.
Натхнення буде шлях світити
І таємниці всі земні
Розкажуть лісу й поля духи –
Відвічні, мудрі.
Гей, душа!
Ти маєш стати нервом й слухом,
Щоб все віддати у віршах.
Повзе, мов чорний змій до броду,
Ніч літня до початку дня.
Туман
і рання прохолода
В ярах,
річках
і на ланах.
Червоний схід.
Минає чудо –
Людська подоба, повернись...
Але, звичайно, вже не буду
Таким безмовним, як колись.
21 – 22. 07. 2009.