Стою серед двору в журбі й самотині,
Дитинство моє в цій лишилось хатині,
Привітна, ошатна, білесенька хата,
Тепер сирота без вини винувата.
Стоїть на подвірї зарослім, безликім,
Похмурою пусткою в смутку великім.
Трухляві стовпці залишились від тину,
Густі полини заглушили калину,
Зогнив журавель, завалилась криниця ,
Була ж в ній холодна, криштальна водиця.
Замість чорнобривців- дурман з лободою.
На дворищі дикім - недоля з бідою.
Не так ще давно тут життя вирувало.
Навколо цвіло, гомоніло, співало.
Дідусь свіже сіно заносив у клуню.
Бабуся доїла корову Ласуню.
Татусь на роботу ішов рано з ранку,
І мама завжди поспішала на ланку.
А ми, із сестрою, ходили до школи.
Здавалось життя не скінчиться ніколи.
Здавалось. А виросли, повилітали
З гнізда у світи, а батьки повмирали.
І двір залишився в селі сиротою,
З недолею злою з гіркою бідою.
А скільки ж дворів потопають у хащах,
Забутих, покинутих напризволяще
По всій Україні.Зникають по селах.
Колись велелюдних, багатих, веселих.
...Стою серед двору, в немилій годині.
В задумі великій, в журбі й самотині.
Ех, пане Євгене... пане Євгене...
Тривожна тема... Виклали ви її з такою біллю... Дякую, що запросили мене на свою сторінку. Ваша поезія перекликається з моєю. Ось хоча би тут: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263824
Чудовий правдивий вірш... Дуже боляче це сприймати...
євген уткін відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Така тепер дійсність і це жахливо,
бо як вимре село - місто згине й само,як нестане,що їсти і пити. З таким відношенням до селян, кращого і не очікувати.
мені приємно,що Ви час від часу заглядуєте на мою сторінку, за що Вам вдячний.
З повагою Євген Уткін.