Мене віддали до інтернату. Із рідні я мала тільки тітку – мамину сестру. Вона не могла взяти мене до себе, бо й так мала троє маленьких діточок на руках, та ще й без чоловіка. Отож я потрапила в інтернат. В бездонну, сіру яму, де пахло цвілю все – стіни, їжа, ніч, повітр`я в парку і вихователі. Їхні цвілі душі знущалися з таких як я, знедолених дітей. Вони впускали свої хворі щупальці в наші тіла і заражали їх тухлим грибком. Вони навчали нас зневаги, злості, заздрості. Вони штовхали нас до вбивства і ми, підкорялися. Як безсердечні кати ми вбивали, вбивали самих себе. Свою честь, гідність, своє серце!
У нас була справжня дідівщина. На другий день свого перебування в «канслагері» я вже різала вени, якимсь знайденим скельцем. Крові була ціла калюжа. Я вижила. Мене врятували вчителі. Трясця їх матері! Вони врятували, щоб катувати. Через тиждень я знову потрапила до нашого госпіталю синя, як "Сидорова коза". Але це вже постаралися "бідні" діточки. Вони не вині, їх так навчили. І мене вчили. І я била. До болю. До крові... Горіти мені в пеклі.
Я багато можу розповісти про ті жахливі вісім років мого перебування на землі. Саме перебування, бо то було не життя. Але не хочу і не буду. Тільки починаю згадувати, як знов хочу вбивати. Вбивати саму себе. А мені не можна цього робити, бо я і так ледь живу...