Душа ледь-ледь жевріла в тілі,
І руки в'ялі, й кроки млілі.
Ну доки. Дай терпіти змогу.
Душа здається майже з Богом.
Вітри! Нема, кудись поділись,
А серце в спогадах згубилось.
І б'ється раз, а раз - мовчить.
Одної миті закричить.
Зола. На душу чорним згаром,
І ти байдужий за обвалом.
А ніч ридала на колінах,
Бо я їй долю розповіла.
Кипить, не кров у жилах - сльози,
І стигне совість на морозі.
А ти! Нема тебе й не буде
Згублюсь і я десь поміж люди.
Роби щось, Боже, не мурдуй,
Або ж у очі поцілуй.
Хіба у мене є та сила,
Щоб той пекельний біль стерпіла?
І верби за вікном у тузі,
Ви милі мої, любі друзі.
Кивають мовчки за водою,
Як я, повінчені з журбою.
Десь ранок згас, не бачу сонця,
А може так лише здалося?
Як гляну в зеркало, сахнуся,
Посивіла....В пітьмі згублюся.
Нехай гірка печаль не мучить,
Ламкою стежкою до кручі...
А там німа вода і тиша,
Присяду тихо наче миша
І росам розповім розлуку,
Скривавлені обмию руки,
Як гляну в воду.. й очі сиві.
Така страшна і не вродлива.
А за спиною спалах долі,
Як мить, як день і все на волю:
Думки і сльози, плач, ридання,
І ранок вкрив п'янким світанням.
Як люди йшли попід водою,
Лежить там тіло з осокою.
Красива...Золото не коси.
І очі срібні наче роси.
Тепер лиш місяць їй співає,
На зорях перлами квітчає.
Вона на небі і щаслива.
Не сива, всміхнена й вродлива.