Я.Н.
Тебе вже давно не цікавить, які в мене плани на вечір.
Мене ти обходиш, мов меблі, у нашій квартирі тісній.
Ти навіть не зможеш згадати, коли, обнімаючи плечі,
Банальності плів безрозсудні і клявся в любові святій.
Весна тебе вже не турбує: хіба що – відсутністю снігу…
Про те, що дороги розбиті, ти можеш бурчати під ніс.
Ти здатен вже не помічати дзвінкого дитячого сміху –
Було б на столі що поїсти, та швидше б під ковдру заліз.
Ти серце моє розриваєш. Та, серце для тебе – лиш м’язи.
Вважаєш, мої сентименти не варті високих ідей.
Чому ж не змогла розпізнати цей холод в тобі я відразу,
Чом вибір мій випав на тебе між сотень і тисяч людей?
Живу я… Та жити не можу і вирватись сили не маю,
А вільна душа моя стогне у клітці твоїй золотій.
Повіриш чи ні – не цікаво, та я ще й донині кохаю,
Хоч ти вже давно «не при справах» у дивній історії цій…
----------------------
(*) Поставити знак оклику чи знак запитання замість крапок –
вирішувати літературному герою, яким може бути кожен.