Сутеніє, перші зорі, в небі птах.
Блищать слізоньки прозорі на очах.
Стрімкий пОтік несе хвилі кришталю.
Тремтять легко тонкі брови від жалю.
Сплять смереки, трави шепчуть, ніч в гаю.
Ти гадала, з милим будеш - як в раю.
В'ється в танці буйне листя молоде.
Серце стогне, бо він більше не прийде...
Місяць блиснув і сховався у пітьму.
В голові бринить назойливе “Чому?”
Вітер виє, живить дощ брудні струмки.
Почуття запали так глибоко і думки!
Буревій напившись лиха, відшумів.
Не зберіг він дар кохання. Не зумів.
Сірі хмари розійшлися, вітер згас.
Смуток житиме у серці довгий час.
Із-за хмар засяє сонце золоте.
Квітка знову в ніжнім серці розцвіте!
Знайте що мои оцінки 5, але таке не можна ні оцінювати ні критикувати: це означало б скальпелем порізати вздовж і впоперек живий вірш...мало того Я боявся не так прочитати, щоб він не розсіявся і втік від мене як вода
dabster відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Все буде добре! 
Читається як на одному подиху
стосовно корифея - то явно не про мене!
