Нетлінне
Дістав чудової охри,
А думи - крила.
І каміть скелі кольори
Заполонили.
Вже сонце сходило в кутку,
І на світанні
Повів юрбу він гомінку
На полювання.
Зобразив безліч звірини,
Плоди налиті,
Ще й поруч родичів, вони:
Веселі, ситі...
А через тисячі років
Нова людина
Уздріла й сонце... і биків -
Оту картину.
Та й закрутилися віки,
Мов каруселі.
То знову звихрила думки
Картина скелі.
Вона осяювала днесь -
Нетлінним звісно.
І так раділа поруч десь
Душа первісна!
Зустріч
Зелене море, снігові хребти -
Хрящі Гвінеї - дикої країни,
Повсюди не проїхать, не пройти,
Бо скрізь кремезні скелі - як форти:
Величні, неприступні для людини.
Та ні, вона дісталась і сюди,
Бо хтось таки, в первісні джунглі лізе.
Крізь шепіт лісу й дихання води,
Здалось зловісним вороном біди,
Десь зовсім поруч каркнуло залізо.
Зодягнений у шкури чоловік
Відчув, як шугонув вогонь у груди.
А погляд з-під мертвіючих повік
Помітив, як виходять по той бік
Ріки на берег: чи боги, чи люди...
Котрийсь із них на смерть його скарав,
Із палиці наславши громовицю.
Тож на коліна перед ними впав,
Бо думав, що од грому помирав.
А помирав від пострілу рушниці...
