|
Когда Господь в Великий пост
В душе рождает покаянье -
Будь осмотрителен и прост,
Чтоб не постигло воздаянье.
***********************
Будь кроток ты во времена Поста,
не оскверняй поступками Творца.
Ты душу ,тело в чистоте храни
И контролируй помыслы свои.
Растительную пищу принимай
И словом пошлым Пост не оскверняй.
Встречай день каждый ты с молитвою Творца
И соблюдай ты строго каждый день Поста.
Тогда душа очистится ,поверь
И к новой жизни ты откроешь дверь.
*****************************
Великий піст післав Господь очистить наші душі,
Наче в дорозі Правди справний міст
Через ріку гріхів, через брехні калюжі.
Ми вже ступили на його асвальт,
Ми вже ідем Господніми стежками
І свою волю обернем в базальт,
Щоби на сповіді з душі ізняти камінь.
Й на Воскресіння Божого Христа
Ми вийдемо на площу просто неба
І скажемо: «Душа наша чиста!
Ісусе, Боже, ми ідем до тебе!»
*********************************
Піст без молитви, як і без покаяння - не дає духовних плодів.
В час посту всі ми повинні згадати про любов до ближнього. Святий Іоанн Кронштадтський, відомий у всьому світі православний проповідник у своїй книзі «Моє життя у Христі» пише, що, коли людина ненавидить, погляд її заважає іншому навіть ходити. Гріхом людина не тільки сама страждає, але страждає все навколо нього аж до природи, і навпаки, коли людина починає каятися і постити, то і це відбивається на всьому навколо неї.
Св. отці говорили, що ми не плотовбивці, а страстовбивці. Піст не боротьба проти плоті як створіння Божого. І Христос - плоть, і Причастя Його теж плоть. Але боротьба повинна йти із збоченістю плоті. Кожен з нас може усвідомити і відчути, що якщо людина не володіє собою, своїм тілом, то вона стає вже рабом їжі, або пиття, або інших задоволень. Починає річ володіти людиною, а не людина річчю.
Падіння Адама в тому і було, що він не захотів стримати себе: коли він з'їв плід, він нічого не отримав нового. Заповідь була не в тому, щоб заборонити йому цей плід, ніби в ньому щось було небезпечне, а щоб навчити дисциплінувати себе, щоб поставити на шлях подвигу. У цьому подвиг свободи і подвиг любові. Ніхто, крім людини, не може це зробити, і тому вона покликана це зробити. Щоб брати участь у волі і любові Божій, людина повинна бути подвижником.
Приміром, футболіст повинен бути подвижником. Він не може пити і їсти, і робити, що хоче, і бути гарним спортсменом. Не може. Це ясно, як день, як сонце. Християнин же ще більше повинен приборкати своє тіло, щоб воно служило (по-грецьки - літургісати), тобто щоб було в «літургії». А «літургія» - значить повна, нормальна загальна функція, спільна діяльність. Коли ми говоримо про св. літургії, то це служіння людей Богу, але загальний зміст цього слова - нормальне функціонування всього, що дано людині.
Тому християнин, який йде каятися, також починає і постити. Тобто, постити необхідно заради каяття, а не для того, щоб просто виконати обов'язок або навіть, як деякі думають, заслужити від Бога нагороду, вінець. Ніяка жертва, яка шукає нагороди, не є жертва, а просто робота, що чекає оплати. Найманці можуть так думати, а не сини. Христос, коли пішов на жертву заради нас, не шукав від Бога Отця нагороди за це, а пішов з любові. З любові до Бога Отця розіп'явся Син; з любові Сина до нас Він був розп'ятий і з любові Духа Святого переміг смерть Своїм розп'яттям. Тільки любов'ю можна це зрозуміти.
В сім'ї або в дружбі, коли є любов, дуже легко відмовитися від якогось задоволення заради іншого, це природне бажання поділитися з іншим.
У цьому й полягає правильне розуміння посту.
Крім того, піст допомагає нам виправити зіпсовану людську природу, внести потрібний порядок, який Бог дав. Це, перш за все, харчуватися Словом Божим, а потім - хлібом. Хліб, безумовно, необхідний. Без хліба ми не можемо жити. Але хліб - на другому місці. Як Христос відповів дияволові, спокушає його в пустелі: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом, яке виходить з уст Божих». Словом Божим - це значить спілкуванням з Богом.
А перед Богом треба миритися, але зовсім не з «комплексу меншовартості». Іов був хворий, багатостраждальний, але не був «інертний» перед Богом. Він був смиренний, і це смирення давало йому відвагу. «Зійди з небес», - говорив Богові Іов, і Бог зійшов. Не потрібно нам приймати психологічні або соціальні категорії: смиренність не безсилля, а саме відвага.
А ось як християни стародавні молилися. Один єгипетський монах казав:
«Я як людина згрішив. Ти ж як Бог помилуй». Смирення і відвага йдуть поруч, разом. Починаючи з покаяння, чи передбачає покаяння віру або ж народжується у вірі - все одно, вони йдуть разом. Віра в Бога включає покаяння відразу в мою трагедію, в мою проблему, в моє життя. Я ніяк не погоджуюся вирішувати свою проблему без Бога. Шукаю, значить, спілкування. А Бог показав через Христа, що Він хоче спілкування з нами, Сина Свого дав! Полюбив нас перш, ніж ми полюбили Його. Значить, Він теж шукає спілкування. Це Бог дійсно чоловіколюбивий. Щоб відкрити нам Свою всемогутність, Він виходить назустріч нам, і цим Він обмежує Себе в нашу міру, щоб прийняти нас. Якщо б Він йшов прямо до нас, то ... це було б рівнозначним ніби нас обпалило сонце, ми б просто зникли. А Він применшив Себе з любові, шукаючи нашого спілкування не примусово, просто Він Сам так хоче. І це нам дає відразу гідність. Тому в нашій православній християнській традиції є велика підстава для відваги, для надії на Бога. Людина грішна, але все одно: Бог більше, ніж гріх! У «Бісах» Достоєвського старець Тихон так сказав до Ставрогіна: «У вас тільки один крок до святих». І дійсно, цей один крок людина може зробити - і зустріне Бога. Ніколи немає неможливого. Людині неможливо, а Бога можливо. А Бог увійшов у цей зв'язок з нами і не хоче, щоб ми вирішували свої проблеми без Нього. І ми не маємо підстави сумніватися в цьому, раз Він дав Сина Свого.
Ось які у нас потужні причини для покаяння. Це не якесь тільки моральне повчання людини, що треба-де бути гарним і тому треба каятися. Ні, покаяння поновлює в нас самі основи християнської віри. Бог хоче нашого спасіння, шукає його і прагне його, і чекає його. З нашого боку треба тільки, щоб ми хотіли, і тоді ми зможемо, не собою, але Богом.
Покаяння з усіма супроводжуючими його християнськими чеснотами: сповіддю, смиренням, відвагою, надією, постом, молитвою ... - покаяння вже є передчуття воскресіння, навіть початок воскресіння. Це перше воскресіння людини. Друге буде результатом, завершенням під час Другого Пришестя Христового.
Такого досвіду покаяння не існує ні в якій релігії, ні в якому духовний досвід, ні в якій містиці. Навіть, на жаль, і в західному християнстві майже загубилося це почуття, це переживання, це подія.
От.Юстін розповідав, що він був з початку 1917-го по 1919 рік в Оксфорді, він там навчався. І ось один англіканський чернець після двох років дружби сказав йому: «Всі ви молоді, веселі, як і ми, але одне у вас є, чого у нас, як Церкви, немає - це покаяння, ми цього не знаємо». «Річ у тім, - казав о.Юстін, - що ми з ним одного разу посварилися по-справжньому. А потім я вже не міг витримати і пішов до нього просити вибачення, кинувся йому в ноги, плакав, і людина це прийняла... Ось він і побачив покаяння».
У праотців є вказівки, що не треба пристрасті роздувати, не треба навіть нікому «на тінь наступати»... Але, для того щоб це було дійсним смиренням, це має виконуватися з любов'ю - тобто не повинно бути просто байдужістю до стану брата. Інакше це не смирення і не безпристрасність, а просто якийсь «хороший тон», тобто лицемірство, офіційно встановлене: не треба ж втручатися в чужі справи (нехай у Африці, Лівії або ще десь народ вмирає). Все зводиться до зовнішніх пристойностей ... Отець Юстин любив говорити: культура дуже часто палітура, а всередині - черв'як. Звичайно, не треба бути і агресивними. Але нас, християн, Бог через історію так водив, ми так відкривалися Йому, що без проблем ми ніколи не могли.
Але визнання режиму ненормального нормальним - це не християнство. Покаяння ж - це саме протест проти ненормального стану. У сім'ї бувають труднощі, в парафії, єпархії, в державі, у світі - християнин не може з цим «примиритися». Він неодмінно бореться. Але починає він з себе, тому покаяння - це самоосудження, самообмеження, або, як говорили Солженіцин і Тарковський, сором, сором як релігійне поняття, в сенсі того, що людина повертається в себе і починає соромитися. У кінці фільму «Покаяння» Абуладзе видно, що таке справжнє людське покаяння: людина починає соромитися своїх справ, і відразу з'являється рішучість змінити це. Можна сказати, що тільки в православних країнах, в Україні, Росії, у Сербії, в Греції, існує покаяння як тема (і навіть у літературі). У нас вийшов нещодавно роман Лубардо «Покаяння» - про стосунки сербів, мусульман і католиків у Боснії. І в його романі тільки серби каються. І серби не тільки говорять, але й творять покаяння. Бо мало сказати – я християнин. Потрібно довести це своїми справами.
А сьогодні достатньо вийти на вулицю, і відразу переконуєшся, що християн серед нас фактично немає. Є лише безбожники, які називають себе християнами. Навіть хрестяться в Церкві неправильно. Причому, православні хрестяться інколи як католики, а греко-католики в своїх церквах хрестяться як православні. Священники мовчать, бо якщо пояснити людям суть, зміст власної віри, то втратять парафії. Бо галичани схильні вже 20 років шукати не християнської любові, а національно-політичної гідності. Але хіба Бог не однаково любить і українців, і французів, і росіян, і болгарів?
Одні кажуть, не будемо православними, бо ми не москалі, другі кажуть, не будемо католиками, бо ми не поляки. Перші забули як українців винищували поляки, вогнем і мечем окатоличували Галичину, другі забули політичні репресії та голодомор зі сторони СРСР. Треті фанатично прагнуть бути греко-католиками, бо там справді українська церква. А четверті кажуть, що ніколи не були і не будуть греко-католиками, бо папа римський має до України таке ж відношення, як Екватор до Північного полюсу. Сьогодні люблять говорити про те, як українська мова та література зазнає репресій, і зовсім забули про історію, яка пам’ятає, як на Галичині поляки не дозволяли існувати жодній українській школі, українська мова була неофіційною, і всі храми були перетворені у костели. Звичайно, молодь цього не може пам’ятати. А от старенькі люди, які тут жили в першій половині минулого століття, дуже докладно про це розповідають. І що ж? Національно свідомі галичани за останні двадцять років спромоглись лише на міжконфесійні чвари, перевисвяту священників, зраду своєї віри. Хіба цього вчить нас християнський закон? Хіба не повинні ми любити ближнього незалежно від його національності, кольору шкіри чи належності до конфесії?
Слава Богу, це означає, що всі ми грішні. І тут не гордість, ми не хвалимо самі себе, але саме не можемо примиритися з таким становищем, ні нашим, ні інших. Отець Юстин це назвав справжньою революційністю християн проти гріха, проти зла, проти диявола, проти смерті. Це бунт людини проти помилкового себе і бунт проти помилкового в іншій людині, а в релігії - бунт проти помилкових богів і боротьба за справжнього Бога. Покаяння шукає справжнього бачення світу, Бога, людини, шукає правдиву віру.
Якщо Ви вважаєте себе віруючою людиною, задайте собі питання, у що Ви вірите? Згадайте молитву «Символ віри», і скажіть, чим цей символ відрізняється від «Символу віри» іншої релігії, і дайте собі відповідь, чому Ви православні, католики, греко-католики. Що є відмінного у вірі Вашій від іншої? Навряд чи хоч один з сотні, або й із тисячі зможе відповісти. Отака наша віра. Отак ми фанатично віримо, самі не знаючи у що і як.
Але не можна забувати за цим і те, що любов - перший догмат нашої християнської віри. Любов - це справжній хрест, але не бійтеся любові, якщо вона веде на хрест. Не забувайте ніколи, що, коли любов знаходиться на хресті, вона залишається все одно любов'ю. Якщо б Христос не сказав; «Отче, прости їм!» - То не був Христом, повірте мені. Він був би героєм, ідеальною людиною, але не істинним Христом Спасителем. І у Достоєвського в «Великого інквізитора» Христос цілує навіть інквізитора. Це не сентиментальність, не романтизм, це справжня любов, яка не боїться. Тому ми, православні християни, відчуваємо завжди, що наша сила і непереможність не в нас самих, а в дійсності того, що ми шукаємо, бажаємо, у що ми віримо і для чого ми живемо.
У покаянні треба розуміти, що Бог по той бік нашого добра і нашого зла. Не треба ототожнювати себе ні зі своїми злими, ні зі своїми добрими справами. Не треба думати, що можна забезпечити себе шляхом творення добра. Сподіватися треба тільки на Бога. Але також треба вірити, що і злі справи, хоч я їх і засуджую і відкидаю, не можуть відокремити мене від Бога мого.
У росіян, вірних Російської православної Церкви є схильність перебільшувати свої гріхи, і задихатися, і тонути в них, як в безодні. Вони вбачають гріх чи не у всьому, чи не в кожній своїй дії, коли вона прямо не узгоджується зі Священним Писанням. Це вже свого роду недовіра до Бога. Таке сприйняття, перебільшення своїх гріхів, є разом з тим і применшення Бога. Але зворотний підхід представляє Бога брехуном: Він прислав Сина Свого, щоб рятувати нас, а ми скажемо: «Ні, не треба, у мене немає гріхів ...».
Натомість, у католиків, є схильність применшувати свої гріхи. І піст не надто строгий. Греко-католицькі священники кажуть що людина сама собі обирає складність посту. Благословення священника на послаблення посту не треба. Ще раніше були індульгенції, коли від гріхів відкуплятись грошима. Зараз у католицизмі поширені т.зв. вервиці. Тобто, якщо ти промовив 100 молитов, то тобі проститься такий то гріх, якщо 200 то важчий гріх, а якщо 500 то ти вже майже святий.
Багато сучасних українців, почувають себе самовдоволеними, бо кажуть, що вони християни, нікого не вбили, то великих гріхів не мають. І помиляються. Бо просто похід до Церкви у неділю, навіть щедра пожертва – ще не запорука спасіння.
Христос спасає задарма! Тут немає з нашого боку ніякого відплати або поповнення. Але треба справді усвідомити, що гріх є гріх, і що гріх - зло, і що гріх - брехня, і що гріх - ворог людини. Повне покаяння в православ'ї стає мужнім, а не сентиментальним. Людина піднімається на боротьбу. Святі отці кажуть, що у людини є дар люті, гніву і що це - дар Божий. Як дар здатності приймати їжу. Але з дару харчування може відразу вирости пристрасть до їжі. Так само і з гнівом, за яким стоїть рух - динаміка. Треба, щоб чеснота була наступальна - активна, а не пасивна. Але якщо вона деформується, вона може стати тиранією для інших, перетворитися на агресію. Але бути динамічним - треба! Треба боротися зі злом. Православне покаяння має цю «лють» по відношенню до гріху. Вона допомагає перемагати гріх і приводить до спасіння.
Мені розповідали, що в одного зі старших ченців у монастирі Метеори, о.Варлаама, стався удар, крововилив у мозок. Сталося це під час післяобіднього відпочинку. Лежить він і раптом бачить, що всі навкруги стає червоним. Намагається встати з ліжка, але не може. І ось раптом у нього виривається з глибини душі думка: «Вмираю, а не сповідався, не причастився! Хіба я, стільки років чернець, і помру без причастя? »І вольовим зусиллям підвівся, не знає навіть, як знайшов двері. Бог допоміг: ігумен саме виходив з келії і бачив його в такому стані. А чернець кричить: «Що дивишся? Причастя! »Ігумен одразу зрозумів ... Чернець прийняв причастя. Потім він ще жив. Але ось сила люті! Вмираєш? Ну і що ж? Хіба через це залишиш себе без причастя?
Коли Йов скаржився, і мав причини скаржитися, Бог не став його втішати, а зажадав, щоб він встав на ноги і скорився. Але це і відновило Іова.
Ми терпимо падіння і в терпінні не озлоблювалися, але й не залишаємося байдужі до інших. Я не можу бути байдужим. І не можу як християнин дозволити собі ненавидіти, тому що ненависть - це втеча від відповідальності християнської.
Буває і таке: людина вважає, що хтось інший її ненавидить, і цим створює собі алібі не спілкуватися з ним. Але треба пробувати вступати в спілкування, поставити проблему свого ближнього як свою проблему. Та жаліти треба не із гордістю якоюсь, а дійсно співпереживати.
Християнство динамічне, а не пасивне. Християнство - це не така «апатія», як її розуміли древні стоїки. Справа не в тому, щоб убити себе, а треба в собі умертвити своє служіння злу, гріха і зробити себе працюючими для Бога. Життя не нірвана. Життя - це причастя, Богу слава, підняття, зростання. Тому покаяння дійсне, якщо воно відбувається справді і активне.
Якщо провести порівняння між святими - св.Ісааком Сирин і св.Сімеоном Новим Богословом, - то Ісаак Сирин набагато більш похмурий, сумний. А св.Сімеон Новий Богослов - це радість, динаміка, він весь у радості.
У мене від Афону назавжди залишалось таке враження від монахів: афонці великі подвижники, позбавлені багатьох задоволень життя, але весь час їх лице радісне. І всі вони оригінальні, тому що кожен живе живим життям.
Покаяння пробуджує гарну таку «амбітність» в людині. Згадаймо блудного сина: Чи я, син такого батька, створений для того, щоб свині пасти на чужині? Ні! Я піду до мого батька ...
Покаяння, молитва, піст, сповідування - все йде спонтанно. Треба так розташувати себе, щоб мати цю свіжість християнського життя і прагнути до нього. І, як говорили древні отці, треба кожен день починати все знову. Бо життя – це боротьба. Боротьба за життя вічне.
Покаяння це: усвідомити гріх, оплакати гріх, висповідати перед священиком гріх, ненавидіти гріх, боятися гріха або того місця, або тієї людини, де був гріх, як би не впасти вдруге.
І всі ці чотири стани - це і є, разом узяте, покаяння. Коли одне з них відсутнє - це вже не є покаяння. Православно тлумачачи і сповідуючи, що таке покаяння, це - усвідомити гріх, оплакувати гріх, сповідати гріхи, боятися гріха, і благати - «допоможи! обережи!».
А без останнього діяння воно не приведе ні до чого, тому що ми знову будемо спотикатися, знову будемо грішити, так? А коли ми випрошуємо - «допоможи! обережи! зціли! очисти цю пляму, яка залишається на мої совісті, на серці!» - щоб не було тяжіння до гріха - це є покаяння.
Форми покаяння бувають різні. Ось, митник каявся - це одне покаяння, блудниця каялася - це інша форма покаяння, так? І розбійник на хресті каявся - теж покаяння, він, значить, настільки глибоко повірив у Христа розп'ятого, як Богочоловіка, що сказав тільки два слова: «Пом'яни мене, Господи, у Царстві Твоєму», тобто - згадай мене, Господи, у Царстві Твоєму. Настільки глибоким було його смирення. І така впевненість, віра, що достатньо буде згадати Боголюдині, Яка розіпнута з ним на хресті, згадати - і він буде вже виправданий.
Блудниці каятися було важче - «прости, але допоможи!» Тому що пробачити - одне, якщо я не повторю, так? А якщо я буду говорити «пробач», але буду робити, тому що мені хочеться або я не втримаюся - це ще початок покаяння!
Покаяння митаря: «Боже! Милостивий будь мені, грішному». Значить, він психологічно розумів, що він нічого не має права просити, тільки милості. Ось ця милість Боголюдини, вона знімає з нього цей тягар, тяжкість гріхів.
Тобо, час посту нам даний для того, щоб очистити тіло від гріховних звичок, усвідомити гріхи свої, оплакувати гріхи, сповідати гріхи, боятися гріхів, і благати - «Допоможи мені, Господи! Обережи від гріха! Спаси і сохрани!».
Відвідуючи храм Божий, ми часто можемо почути заклик: “Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!” В церкві нас закликають до спасіння, яке має стати головною метою нашого життя. До того ж, ми чуємо, що для нашого спасіння ми повинні самі докладати неабияких зусиль, адже “Бог нас без нас не спасе!”
У своєму покаянні, ми повинні як той блудний син прийти до Господа і просити, благати його пробачити нас. І знай, що Він ніколи не залишить тебе, не зрадить, не відвернеться від тебе, не передумає. Бог чекає твого покаяння…
Піст – найсприятливіший час для покаяння, адже це період, коли людина самозаглиблюється й бореться з собою, долаючи власні примхи, неприборкані бажання й невиправдані звички. Саме ці примхи, бажання і звички спонукають нас до гріха, який, як ми вже знаємо, перегороджує нам дорогу до спасіння. Піст – найкращий засіб, аби знищити перепону, яка закриває від нас Царство Небесне.
Для того щоб очистити свою душу від гріхів, кожен християнин має можливість приступити до особливого Таїнства – Покаяння, або Сповіді. Це – особливе Таїнство, в якому прощаються людині всі гріхи (щоправда, за умови щиросердного розкаяння). Але, як може видатися, не завжди людина після цього стає кращою.
Усе наше життя повинно проходити у такій внутрішній боротьбі з гріхом. Якщо дорожимо своїм майбуттям, маємо спішити “очищати” душу в таїнстві Покаяння, щоб не дати гріховним «бактеріям» повністю полонити наше духовне єство і призвести до душевної недуги із надто важкими ускладненнями або й смерті. Поспішаймо «очистити» свою душу зараз, не гаючи часу, бо хто знає, може, потім буде пізно…
О піст – наймиліша, най угодніша Богу річ!
І чого ти не приносиш тим, що люблять тебе,
Чого ти не даєш тим, що тебе додержують,
Адже нічого нема для тебе важкого!
Завдяки тобі став наймиліший Богові Мойсей
І побачив Бога на горі Сінай.
Тобою був викрадений
викраденний Ілля з вогненної колісниці
І піднятий вверх на вогненних конях.
Безперечно, якби тебе не любив Даниїл,
Він не став би переможцем левів
І не зміг би побачити заховані
Тайни Бога, якби не ти.
Завдяки тобі став близьким другом Христа
Іоанн – найближчий за всіх.
І хто б не став милим великому Богові
Завдяки тобі, о піст!
О творець Всесвіту, Отець Бог!
Даруй нам піст.
Дай нам наслідувати Твоїх рабів,
Зроби для нас, щоб через піст
Стала мертвою наша плоть,
Щоб змогли жити з тобою.
ID:
254491
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.04.2011 21:16:04
© дата внесення змiн: 17.04.2011 21:16:04
автор: Leonar
Вкажіть причину вашої скарги
|
