Жінка
Я не міг ні спати,ні думати навіть ходити. Я просто став і пішов у вітальню. Сів на диван і просто сидів.
Пустий дім лиш місяць тому тут було затишно і людно. А зараз нікого. Я не міг більше тут залишатись але й не міг піти звідси не розкривши цієї страшної таємниці. Вже занадто багато всього сталось ,щоб отак просто піти. Навіть якби я все покинув то ця таємниця не дала б мені навіть спокійно померти.
Сонце вже давно зійшло,а я все сидів. Тепер мене заполонив фонтан думок. Пустий дім,старий камін,міцне віскі все натякало на думку,що ця таємниця саме у цьому будинку,а не в підвалі. Пам*ятаю як приїжджав сюди влітку. Згадую обличчя дядька і починаю розуміти,що він завжди дивився на мене,якось дивно. Саме на мене. Та й стосунки між ним і батьком були якимись чужими. Немов вони обоє щось знали. Але що??? І чому зараз відбуваються ці страшні речі???Чому саме на моїх очах???
Я бив кулаком по дивану,але він не міг відповісти на ці запитання. Я звертався до стін ті також мовчали. Я кричав,думав,що це все сон,що на мій крик прийде дядечко і лагідним спокійним поглядом погляне на мене і спитає : « ЩО трапилось???» а я просто обійму його і все.
Але треба бути реалістом. Він мертвий або принаймні зник. Генрі жахливо помер. Що тепер робити я не знав. Але поглянувши у вікно я ніскільки не здивувався побачивши,що сонце уже зайшло. І я просто машинально піднявся з дивану і пішов….пішов у підвал пішов,можливо,щоб померти! А можливо взнати,що сталось. Я узяв свій фотоапарат,проклятий пристрій через,якого все це і сталось.
Сльози текли по моїм лиці,чи то від надмірної дози випитого горючого напою чи від любові до дядечка. Йшов я повільно. Віскі не надавало мені сміливості,але й не відраджувало.
Ось двері. Я узяв за клямку – відчинені все немов чекало на мене. Я спустився сходами. Не смикав за важелі. Просто так у повній темноті я і йшов. Ось ця кімната зроблена під японський ресторан. Ось її центр . Я зупинився на тому ж місці де й дядечко,тоді стояв. Присівши на підлогу почав навпомацки налаштовувати фотоапарат.
«Використовувати спалах чи ні?Ні я хочу побачити дядечка!» Ця думка гнала мене вперед і не давала зупинятись. «Побачити востаннє!» Ось усе налаштоване. Я наводжу об*актив на своє обличчя і вдихаю востаннє це сире повітря,охоплюю поглядом кімнату,яка заглибилась у тьму,тьму,яка ховає цю таємницю.
Ще раз глибоко вдихаю повітря і ставлю палець на кнопку,кнопку,яка покаже всі відповіді. І обережно натискаю її…
- Стій! - лунає тихий голос з коридору,моє серце мало не вискакує з грудей. У голові чути його чіткі гупання.
- Ти хочеш знати відповідь?Я тобі розкажу! – це жіночий голос. Я бачу,як жінка іде у темряві і вже майже бачу контури її тіла. Так це безперечно та жінка,що постукала у двері…жінка,яка у всьому винна…
