Суші частина 6
- Розкажу усе,але спочатку ти маєш дещо скуштувати! – з якоюсь божевільною усмішкою промовила вона ці слова. Очі її палали але від чого ні точно ні від радості ні навіть від печалі, а можливо вона просто збожеволіла від побаченого того що творилося з Генрі? Мені на мить стало страшно. Можливо вона і убила якимось чином мого дядечка але потрібно було зачекати терпляче зачекати і покласти край цьому божевіллю.
- Ти коли-небудь їв суші? – спитала вона
- Ні!А що це таке ?
- Це національна японська страва!
- До чого тут їжа?!!! Я хочу знати що трапилось з моїм дядечком!!!
- Ех… ну добре. Ти мабуть помітив що ця кімната зроблена у японському колориті? – це ставало якось божевільно цікаво слухати її. Я ствердно кивнув.
Взагалі-то я ніколи не бував у Японії та й ніколи не чув,щоб хтось із моєї родини туди подорожував. Але чомусь,коли я чув це слово мурашки одразу бігли по моєму тілі і мені ставало якось не по собі. Можливо це якимось чином було пов*язано з цими страшними подіями,а можливо це просто я сам себе спрямовував на підсвідомий страх? Цього я напевне не знав.
Жінка натиснула на один з важелів і у мене за спиною над прилавком запалало світло.
- Ти мабуть колись чув про самураїв про далеку Японію. Про країн,в якій панують віковічні традиції і цвітуть рожеві сакури. В якій живуть доброзичливі люди.
- Так дядечко розказував в дитинстві мені безліч таких історій… - і від цих слів мене пересмикнуло…дядечко.. справді,це він розказував мені історії про Японію,як я міг забути…
- Їхньою традиційною стравою були суші. Його готували з сирої риби і різних прянощів…
- Чому ви мені це розказуєте?
- Бо у його приготуванні і існує відповідь на питання часу. Саме суші беруть участь у часових коридорах,які ще називають «кротячими норами» або «чорними дірами».
- Що таке «чорні діри»?
- Це місця у всесвіті,які мають величезну масу і притягують навіть саме світло…
І тут я згадав ще змалку дядечко розказував мені і про ці діри. Згадую його збуджені очі,коли він про це говорив. Він оповідав,що у таких дірах і є майбутнє. Можливо він був божевільним?Мої рідні усі ставились до нього з якимсь побоюванням,вважали його дивним і це наштовхувало на роздуми. Але суші – це вже було занадто,як можна було за допомогою суші створювати якісь чорні діри. Саме це запитання я їй і задав…
- Твій дядечко усе своє життя займався цим питанням. Пам*ятаєш алхіміків,які ганялися за безглуздою ідеєю з будь-якого металу виплавляти золото. І беззмістовні пошуки філософського каменя?Місія твого дядечка була набагато безглуздішою ,він мав знайти рецепт суші,з допомогою,якого людина за допомогою свідомості створювала б часовий коридор яку людина і перестрибувала у потрібний їй момент часу і можливо могла б перебувати там довгий період а то й усе своє життя.
- Це ж повне безглуздя.
- Так я теж так вважала до певного часу. – продовжувала вона. З кожним її словом,реченням я ще більше думав,що збожеволів. – Виявляється твій дядечко знайшов давній японський манускрипт,на якому були написані найцікавіші рецепти суші.
- Це які такі найцікавіші?
- Суші зі смаком часу,суші зі смаком смерті,суші зі смаком любові… І він спробував приготувати першу страву…
- І в нього вийшло?
- Так!
Вона розповідала ці дивні речі так страшно переконливо,що я просто слухав і вірив у той ж самий момент,коли нотки її голосу досягали моїх вух. Пізніше ця дивна постать підійшла до прилавку і почала діставати звідти різні інгредієнти,вона стала змішувати їх і через декілька хвилин подала мені тарілку,в якій лежав маленький кусень сирої риби загорнутий у якесь листя і посипаний зверху якоюсь духмяною приправою.
- Що це?
- Це суші зі смаком правди і знань.
- І що ж це за знання?
- Просто скуштуй і ти усе зрозумієш!!!
Я поглянув на неї в її зелених очах світились ті ж самі вогники,але цього разу я зміг розрізнити,що це вогники прихованої радості. Ось тепер я стою перед дверима усіх відповідей і відкривши їх я розгадаю таємницю. Страшну таємницю,яка наводила на мене жах увесь цей час. Я повільно узяв і проковтнув цей шматок.
Риба була сирою я ще ніколи нічого подібного не їв. Здавалось цей шматок зараз оживе і почне рухатись,але тільки-но я про це подумав,як міцна приправа ударила мене у мої і без того слабкі смакові і нюхові центри. Від чого я почав важко кахикати. Переставши кашляти я все зрозумів.
- Мамо!!!
- Сину мій. – коли я обійняв цю жінку,аж тоді зрозумів як я її люблю. Це була моя мама а суші,яке вона дала скуштувати було не що інше,як спогади. Дядечко був моїм батьком.
Рій думок у голові був просто смертельним. Вони не врахували одного…побічної дії. Від надміри спогадів,які людина не пережила сама,її мозок починає розширюватись доти доки не набуде потрібних розмірів.
З цього виру думок я вихопив лиш одну ця жінка з майбутнього і вона уже колись бувала тут саме тоді народився я. Ось чому усі мої рідні ставились до нього якось дивно,вони не могли вибачити йому,те що він кинув мене напризволяще – відмовився від мене. Але чому…
Я узяв у руки фотоапарат,я просто хотів загинути…ці спогади б просто убили мене. Моя мати стояла тут а я просто хотів померти. Цікаво те,що ж творилось у неї всередині,коли вона бачила свого сина,який хотів убити себе. Вона не розуміла,не врахувала побічний ефект. Я швидко навів на себе об*актив,спалах і натиснув на кнопку…Усе
