Заздрість людська, як та іржа,
Як той павук, як міль, як сарана,
Гризе і точить ссе, і ріже без ножа,
І ненависть свою проллє сповна.
Як той черв’як, залізе тобі в душу
І точить, наче яблуко чи грушу.
Заздрість родилась, ще спочатку літ,
Коли ще літ не мав цей білий світ.
Заздрість найкращого із янголів вкусила,
Залізла, поселилась і кубельце звила,
Відклала яйця, діток наплодила,
А з діток, виросла уся нечиста сила.
У роту в неї, немов леза, зуби,
Язик, справжнісіньке зміїне жало.
О, скільки загубила вона душ і губить!
І все їй мало, мало, мало.
Кусає нас з часів Адама й Єви.
Перед жорстокістю її не встоять, навіть леви.
Як та шуліка, розпростерла крила
І крилами своїми світ накрила.
Літа, літає, жертву визирає.
А жертва та, про свій кінець, і гадки не має.
Хапає жертву гострими кігтями,
Встромляє в душі кігті і в серця,
І злиться, злиться, злиться до нестями,
Гризе, шматує, кров ссе до кінця.
Катюга ця долізла аж до Божого лиця,
Святого Сина Вічного Творця.
І нечесть, наче вовча зграя завивала: «Розіпни!
Святого й Праведного з світу прожени!
Не хочу більше з Праведністю жити,
Ні жити, ні дружити, ні служити», -
І реготала, реготала, реготала,
У спільниці і пекло й смерть узяла.
Загордувала, зла, жорстока стала,
Бо совісті не має і не мала.
О, скільки ця іржа переточила, з’їла!
І ржавим попелом на все, повсюди сіла,
І тяжко всім під попелом отим.
А ще, найтяжче стало всім святим.
І ржа радіє, що в воді не тоне.
Отак плює і заздрість на закони.
Як спільності нема у дня із ніччю,
Так праведність для заздрощів, як те більмо у вічі.
А заздрість, і понині, скаженіє,
Від заздрощів біліє і синіє,
Від злості трухлявіє і сама,
Бо совісті не має і ума.
Всі завидющі і сварливі, і гнівливі,
До того ж, горді ще вони.
Чи ж християнам гоже бути мстивим?
Опам’ятайся! Заздрість геть гони!
Кажу, не спідтишка тобі, а в слух,
Візьми оці слова собі до вух.
Знай: заздрий сам себе з’їдає.
За знівечену ж душу Бог карає.
Знай: душі всі, то Боже сотворіння.
То ж у Творця не кидай ти каміння.
За кожне сотворіння Бог спитає,
Бо від початку всіх і все Він знає.
01.09.2002
Любов Павлюченко
ID:
267437
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 28.06.2011 11:30:05
© дата внесення змiн: 28.06.2011 11:30:05
автор: Лобов
Вкажіть причину вашої скарги
|
