Колись блукав в полях безкраїх дикий вітер.
Понад ставами колихались комиші.
І було вдосталь всім землі,і вдосталь світла.
Життя природі всій припало до душі.
Пташки у небі,мов орнамент рушнику
ставали рідними,окрасою і даром.
А десь у селах,у затишному кутку
пісень ніколи не здавалося нам мало...
Ми все співали про квітучий вишні сад,
про одиноке нерозділене кохання.
Про тих щасливих,хто потрапив в зорепад
ночей вкраїнських,оксамитових до рання!
Часи ж приводили з собою нові стани,
нові герої під "диктовку" розцвіли.
А ми,народ, все піддавалися омані,
така ментальність(ми давно такі були).
Могли і батька в Соловки,і матір в тюрми.
Себе ж возвишено підносили сія!
Та прийде Суд і розлетяться світом сурми.
Хоч перед Богом присягни,"що то був я"...
Ти згордував своїм початком в цьому світі,
і навіть пісню - Божий дар ти не згадав.
І хочеш жити,щоб тобі всміхались діти.
Чому навчиш ти їх?!Твоє ім'я-ганьба!
І ось дванадцятий вже рік гряде,ще трохи,
можливо,жити будеш,а можливо ні.
Та хоч в останнє не назвемося Солохи,
а уквітчаємо в останнє дар-пісні!
Не будь байдужим,українцю,до розмови,
і на поталу не віддай свою рідню.
Бо ще співати нам,бур'ян полоти в мові,
і прославляти Україноньку свою!Себе ж возвишено підносили сія!
Та прийде Суд і розлетяться світом сурми.
Хоч перед Богом присягни,"що то був я"...
Ти згордував своїм початком в цьому світі,
і навіть пісню - Божий дар ти не згадав.
І хочеш жити,щоб тобі всміхались діти.
Чому навчиш ти їх?!Твоє ім'я-ганьба!
І ось дванадцятий вже рік гряде,ще трохи,
можливо,жити будеш,а можливо ні.
Та хоч в останнє не назвемося Солохи,
а уквітчаємо в останнє дар-пісні!
Не будь байдужим,українцю,до розмови,
і на поталу не віддай свою рідню.
Бо ще співати нам,бур'ян полоти в мові,
і прославляти Україноньку свою!
ID:
278603
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.09.2011 15:09:41
© дата внесення змiн: 01.07.2012 16:02:40
автор: Ліна Біла
Вкажіть причину вашої скарги
|
