Чом кажеш, що природа нежива,
Що не спроможна проронити слово?
А чи вдивлявся ти в її дива?
Я запитав про це невипадково.
Чи пригортався серцем до беріз –
Хоча би раз голубив білобоку,
І відчував потік щасливих сліз
У кожній краплі весняного соку?
А може ти вітався щорання
Із днем новим, що хліб давав насущний,
Чи в землю клав із трепетом зерня,
Щоби нагодувати день грядущий?
Чи у долоні воду брав з ріки
Й цікавився: “Як ти живеш, водице?”
Чи пестив свіже листя осоки:
“Яка ж ти ніжна, травонько-сестрице”.
А може з вітром розмовляв про край,
Де гомоніли рідні пишні трави,
І линув з ним аж до пташиних зграй
У розпалі дитячої забави?
Чи в схованки гуляв серед гаїв
З промінням сонця, мов із дітворою,
І не соромився ласкавих слів
Для милих зір вечірньою порою?
А може у вечірньому саду
Підспівував пташині колискову
І обіцяв їй: “Я іще прийду.
З тобою ми співатимемо знову”.
Може й не віриш, та вона жива:
У дотиках її – п’янкий цілунок,
У шелестінні – музика й слова,
В її обіймах – вічний порятунок.
