Упавши гріхом додолу,
Скалічене Небо-Янгол
Схилило печально голову
В осінньо-пастельну ніч.
І Небу неба забракло -
Воно помирало від холоду,
Зневіри, а ще - від сорому
Голих земних сторіч.
Шукало у листі,
Знекровлене,
Ранками гострими,
Зранене,
Крапельниці роси...
«Добраніч, остання Осене!
Добраніч, сумний Світанку,
І Клени в червоних смокінгах...», –
Всі слухали Неба-Янгола
смертельні плачі-голоси.
Мовчала Божа дзвіниця,
Зітхали надривно Клени,
Скидала катрени черлені
Осінь із них. А дим,
В пастельно-осінній ночі -
Наче у храмі... Пророчо...
І зрушився серця камінь,
І він залишався один.
Та пропливали високо
Журавлі золотими ключами,
Сироти-хмари – мечами
Над болем його сліпим.
Тільки у чорних спідницях
Берези – німі молодиці -
Слізно молились над ним,
Роси ненапившись уранці
В гріхах, як у струпах...
Пальці
Схрестивши, перехрестився.
Й відкрилось тоді шатро:
«Прощавайте, земні дороги,
Не буду вже вашим скитальцем -
Чекає Святий Петро.»
2011.
Сумна істрія...Але такі яскраві образи і порівняння! 
Майстерна лірика! 
