а знаєш.. я вже не реву ночами, тільки так… час-від-часу, важкий стогін проривається крізь тишу… неприємний звук… нагадує крик пораненого звіра… одна секунда… лише одна секунда, яка пронизує барабанні перетинки наскрізь.. і тиша, знову тиша…звуки просто вмирають… вони розчиняються… зникають невідомо куди… а потім все як і раніше: пустий погляд і фальшива усмішка… така собі лялька…красива, але порожня…не вартує нічого… а деколи… деколи, знаєш… хочеться бігти… не обертаючись… бо мене душить, щось чи хтось, там… всередині… і просто здається, що мало місця і нікуди дітися…напевне, це воно і є…напевне, саме так і вмирає любов…або те, що залишилося від неї… і ось, в погоні від самої себе, як поранена вовчиця, з очима налитими кров*ю , я біжу… і намагаюся втекти…безрезультатно. вовчиця біжить на шаленій швидкості, без перешкод, пробігає кілометри… долає все на своєму шляху, але коли чує виття, знайоме до болю виття…очі знову стають блакитними, блакитними до неможливості…біле м*яке хутро ніжно виблискує у сріблястій грі місяця…вовчиця розвертається і ледь чутними кроками йде туди, звідки прийшла… повільно ступаючи, вона залишає на снігу відбитки… і знову опиняється там…там, звідки втікала, втікала, стираючи лапи в кров… знову зализує рани, і через деякий час все повторюється… і так вона бігає туди-сюди…метається із одного краю в інший…тільки от до того іншого краю, так і не добігає….не добігає якихось два кроки, бо боїться… боїться, що не чекають…
Тікаючи від кохааня,такого болючого й нестерпного!...Й бодай трохи з гіркою насолодою...ми всеодно повертаємося ,до цієї насолоди...цієї со_ло_д_Ко_ї гіркоти.І залишається лишен один крок...
p.s:Зробіть його краще на зустріч коханню!Як на мене ,краще жаліти про зроблене...ніж проте що хотіла зробити,а не зробила!
Пробачте за відвертість!
