Сонце… Ніжні промінчики виблискують то на обличчі, то на руках, то на одязі… Як хочеться спіймати цей промінчик, так хочеться залишити його собі, лише собі і не віддавати його нікому… Нікому… Навіть тобі…
А навіщо? Він тобі непотрібний, адже ти живеш у світі техніки, у світі нових технологій і комп’ютерів. У світі залізних лісів, ржавої води і електричного сонця. Хіба тобі цікаво? Хіба тобі не хочеться потрапити на волю? Хоч раз пробігтися босоніж по вранішній траві, на якій туман розкидав свої сльози… Чи може ти б відмовився полежати на веселковому снігу, що приліг відпочити десь на місяців 4, а інколи і на 5…
Я б не відмовилась…
А ще я б хотіла пробігтися по тому небесному мосту, що люди звикли називати веселкою, але насправді це маленький місточок, але ні, це великий міст між мною і щастям…
А ще я хочу, щоб ти побачив захід сонця, ті червоні спалахи, що осяюють все навкруги… Можливо ти зможеш побачити політ метелика в літньому саду, те як він без чутно, але водночас так мелодійно витанцьовує свій танець-політ… це так чудово, це мов остання легенда, та, яку я дарую тобі… Прокинься, вирвись із залізного лісу, іржавої води і електричного сонця, спіймай справжній промінчик. Той, котрий так хочу спіймати я то на обличчі, то на руках, то на одязі…
