Ти сам. На цьому острові Істини. Навколо хіба що Природа. І тільки величезні хвилі час від часу порушують твій такий відшліфований спокій.
Ти сидиш наче вкопаний. Просто втомився блукати нетрями брехні у пошуках правди. Склав руки… чи зрозумів, що її так не знайдеш ніколи.
Накочується хвиля. Навіть не тікаєш. Вона змочила лише ноги. Хвиля втоми. Так, ти й і справді безмежно виснажений, збайдужілий, а тому, напевно, і зайвий.
Накочується друга хвиля. Ти все ще непорушно сидиш, задивлений у далечінь пустим поглядом. Цього разу хвиля виявилася потужнішою, досягнувши майже твоїх колін. Хвиля огиди. Тобі нестерпні всі такі звичайні проблеми, філігранні розклади, вічні почуття, що через мить зникають, близькі, котрих не зближують навіть надсучасні комунікації, вірність, якій не заважає зрада, невігластво і нігілізм, які вже й не розрізняються, справедливість, що сконає (чи не востаннє?)…
Накочується третя хвиля. Вона сягає вже вище колін. Хвиля відчаю. Ти лягаєш, утомившись сидіти. Хочеться кричати, щоб почула вся Земля, битися об тверде, рвати волосся, залізти пазурами під шкіру і зняти її… Але, зрештою, ти не робиш нічого. Ти заціпенів. І страшно від невідомості, але ти занадто безсилий, щоб щось робити, тому залишаєш усе поза своєю волею. «Let it be».
Накочується четверта хвиля. І тобі раптом – уперше! – стає страшно. Ти не знаєш, чи вистоїш. Ця сягнула по горла. Хвиля болю. І ти вже відкидаєш свою стриманість. Починаєш жмутками виривати волосся, роздирати шкірю аж до вен, безтямно битися об дерево, втрачаючи свідомість, верещати, верещати, верещати, як божевільний (а хіба ти не такий???), здирати одяг подекуди разом зі шкірою, і плакати, ридати, топитися у сльозах… а потім заплющуєш очі і забуваєш про все. Про ВСЕ.
Ось ти сидиш. Зовсім голий, з дещо набряклим обличчям, волоссям сторчма, губами кольору крові, з синцями і подряпинами. Ти знесилений, як ніколи. Відболіло. Ти дивишся у далечінь мудрим поглядом.
Накочується остання хвиля. Найпотужніша. Але жодної краплиночки остраху. Вона накриває тебе всуціль. Хвиля любові. І ти розумієш усе. Немає більше ненависті, байдужості, болю. Є тільки світло, випромінюване всім – і цим островом, і водою, і небом, і природою, і тобою.
ти сам(.) виносиш вирок самотності
ID:
297716
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.12.2011 02:18:04
© дата внесення змiн: 04.12.2011 02:18:04
автор: Діана Буцко
Вкажіть причину вашої скарги
|
