Він стояв. Гладенький асфальт віддавав тепло після гарячого дня. Відчувалося щось ласкаве в його поверхні. Сутінки спускалися на землю. Ще трішки... Вже скоро...
Він чекав на неї. Ще година... Дві... Ось вона блиснула і освітила йому шлях. Він рушив у дорогу за вказівкою з небес... Лагідний вітерець додавав приємності ході. Жодної автівки назустріч, навколо нікого не було. Лиш він і вона. І ще майбутнє... незвідане... десь попереду.
Чомусь так спокійно на душі. Ніхто не гудить, не лається... Здається не потрібно нічого, аби тільки вона показувала йому шлях, а далі він добереться власними силами.
Темрява розкинула повсюдно свої сіті, та йому не до страху... вона попереду і він йде на її світло. Без болю, без страху, без брехні лише він, вона і далека дорога... тут не варто робити вигляд цікавості, вдягати маску вічливості... лише шлях.
Він йшов не поспішаючи. Він дивився зачаровано на її блиск і йшов вперед... зі спокоєм і надією в серці
