Я люблю Тебе... ні! ... Залюблений, закоханий у Тебе, хоч саме Ти вбиваєш мене, випиваєш зсередини душу, виймаєш живе серце... За віщо? Ти ж божественна!.. для цього серця... За Тебе щовечора і щоранку стаю перед Богом на коліна, хоч зневажений Тобою... Але це всього лиш моє сліпе серце.
А голос, той голос, який не можу і не вмію заглушити в собі?! Ті слова, які звучать відусюди про... Тебе! Голос! Глос! Голос! Краще б Господь дарував мені глухоту... Я, інші, чужі – всі знаємо, що Ти – бранка, котра породила синів-рабів і дочок-невільниць, змирившись з безсиллям і впускаючи в своє лоно всяку нечисть. Стелишся перед всяким, хто обіцяє лавровий вінець для тебе, а потім, ним же зґвалтована, прислужуєш тому всякому і ... мовчиш... Ясир!
А пам’ятаєш, колись від того ґвалту Ти породила козаків – військо свободи! Породила! Бо згадала смак величі, могутності, слави і волі! Породила... І сама ж утопила їх в крові, бо дозволила забрати надію, надію на волю, яку Ти ж їм і дала... Дітовбивця!
Ні! Ти моя Мати і я люблю Тебе... Серце, коли вже охолонеш?..
Розум... Цей клятий і мерзенний егоїст з’їдає мене! Бо знову, і знову, і знову лунають в голові ці запитання-громи... Чому, Мамо, вбиваєш своїх дітей, які борються за Твою честь і славу? Чому вкриваєш їхні скроні попелом спалених мрій і сподівань? Чому, Мамо, дозволяєш забувати про них не помстившись? Чому імена Твоїх героїв і захисників тануть у мороці, а мучеників Ти прославляєш? І знову чому? Чому? Чому?! Невже звикла догоджати всякому, лежати в ногах, а коли підіймаєшся, то лише для того, щоб стати на коліна?! Каліка!
Молюся за Тебе...
Господи, помилуй мене грішного... Знаю, що зневажання матері ти не прощаєш...
Згадай, як закувавши Тебе в кайдани кріпацтва, Ти, знеможена від ґвалту і хмільна від власної ж крові, народила вже не військо, а слово волі! Слово, якого боялися Твої вороги! Слово, яке підіймало повстання і повертало гордість за Тебе! Слово, яке стало обороною! Слово, яке піснею співало у неволі! Те живе слово! Згадай! Згадала... і зневажливо кинула його під ноги тому всякому... І вже не мовою розмовляєш, а язіком... Забувши власне ім’я Своє, знову розімліла від обіцянок того всякого: серпом вирізала дітям очі, ударом молота заглушила їхній розум і, сповивши червоною ковдрою, тисячами несла у табори смерті... Іуда!
Повітря... хочу вдихнути повітря... Пробач мені... Люблю Тебе...
Зазвучав Твій гімн, піднявся над Тобою прапор незалежності і свободи, повернувся із забуття тризуб! Слава Тобі! Твоїм героям слава! Ти підвелася! Підвелася... і затерплими ногами, ступивши перший крок, впала на коліна перед всяким... І знову, Мамо, забувши Себе, віддала пошрамлене тіло на забаву. Віддала сміючись і плазуючи, чекаючи на милість... Та чи є милість у сатани? Сліпа!
Вірую в Господа нашого Ісуса Христа! А Тебе боготворю... Прости, що на більше не спроможний...
Тіло... тіло віддаєш граючись, а душу... свою душу відпускаєш у небо!
Лети, Душе! Набери повні груди повітря, надихайся волею, віддайся безкрайній незалежній блакиті, повінчайся зі свободою, вкотре очистися перед Господом від іржі рабства і приниження! Очистися, ввійди у бездиханне Її тіло і змусь повстати! Повстати так, як у четвертому! Мамо! Тоді Ти знову вдихнула на повні груди! Вдихнула аромат перемоги, надії, повірила у щастя! Вдихнула і... у астматичних судорогах затріпалося тіло... Певно, той вдих, був для тебе лише надією, але не дав життя... Мамо, невже свобода для Тебе отрута?! Ні! Не вона... не вона Тебе труїть, а ми... Твої діти-каліки, діти-викидні, діти..., яких Ти породила в неволі на червоному простирадлі... Нехай вимруть!
Ті, хто пам’ятає рабство не створять вільної держави!
Господи! Невже водитимеш і нас, пустелею відчаю і зневіри у пошуках віри, власної гідності, втраченої волі? Та чи знайдемо?.. Прости мене, Господи! Прости, Мамо! Прости, Україно!
Пульс... серце ще живе... тріпочеться у грудях, бо спрагле вільного життя... Але і я народжений у червоному рабстві... Прости за життя...
Україно, люблю Тебе! Україно, живу, щоб дихати Тобою! Україно, я вільний раб, який народить Тобі вільних дітей на славу Твою!
Молюсь...
ID:
306198
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.01.2012 12:54:46
© дата внесення змiн: 13.01.2012 12:54:46
автор: nadionchik
Вкажіть причину вашої скарги
|
