Оповідання
Давно вже за опівніч. Це десь у теплих краях. По ліву сторону – пляж з теплим, жовтим пісочком, що тягнеться аж ген за обрій; по праву сторону – широка викладена бруківкою дорога, що зараз виблискує після кругло-добового дощу. За нею височіють височенні, чорні фігури ліхтарів, що мерехтять у темряві, а ще за ними виструнчені як під лінійку, прямокутні коробки-будинків, де-не-де у вікнах можна побачити світло але біль-шість вже спить.
Повіває легкий і такий приємний на дотик вітерець. Між пляжем і дорогою, по тротуарі не йде а летить, як та хмарка на блакитному небі в день – дівчина.
У сутінках її можливо розпізнати, лише за жирними, чорними штрихами, що змальовують її миле, веселе і замріяне личко, її тендітні й ніжні руки, її худеньке тільце вдягнене у футболочку і довгу аж по коліна спідницю, її маленькі ніжки у туфельках на низьких підборах.
Це – дівчина, що впевнено крокує кудись-туди вперед, ні разу не оглянувшись назад. Цілком прийнятно для себе, вона зупиняється, занурює пальці правої руки у свої жовтогарячі кучері і повільно розчісує їх, як гребінцем. Закінчивши цю приємну для себе процедуру, вона ні скілечки не дивується, побаченій фарбі на пальці руки, яку тільки-но піднесла до очей.
Така дрібниця не змусила її зупинись на довго, вже незабаром вона продовжила свій шлях.
Близько 1-шої ночі вітер подужчав. Спідниця дівчини була у рюшечки але мала всього дві кольорові смужки в самому низу. Найнижчою була оранжева, а за нею йшла салатова. Розвіваючись на вітрі, ці дві смужки на темному асфальті, здавались кольоровою плямою.
А проте, щось все таки стрельнуло у голову молодій дівчині, від чого вона різко розвернулась, підскочила до фортепіано, одним махом висмикнула кріселко (таке, без спинки), всілась, відкрила кришку і по дитячому почала натискати на білі й чорні клавіші не тямлячи себе від радощів.
Такими-самими легкими і не вимушеними рухами, вона припинила гру, встала, знову зав’язала на руку мотузку, крісло одразу ж заховалось, із якимось тільки їй відомим тріумфом попрямувала дальше вперед, тягнучи за собою не маленьке, чорне, як начищені до блиску черевики – фортепіано, а разом з ним на окремій мотузці кріселко, що ховалось.
ID:
290314
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.11.2011 17:01:40
© дата внесення змiн: 04.12.2011 19:12:41
автор: Христя ^_^
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую,а я вже то думала що ніхто так і не прокоментує мого оповідання 
О,мне понравилось,правда 
