У звичайному містечку стояв будинок. Те, що поруч було ще безліч будівель і що всі вони були зроблені з одного каменю і з однією ціллю, не робило цей будинок звичайним. Лише одна річ відрізняла його від усіх інших – уміння жити.
Який це був чудовий будинок! Він сяяв своєю пишністю, прибраністю, миловидністю, бо був щасливий. Чудова родина жила у ньому, ніколи не забуваючи про свою фортецю. Мир, дружба, затишок, любов панували в оселі і робили її прекрасною. Люблячі серця приносили щастя і гармонію будинкові.
Пожовкла правда, опало листя, затанцював сніг, згнила торішня радість, прийшли літні дощі, а потім знову – сльота… Годинник життя невтомно мчався вперед. Перед нами все той будинок, але його й годі впізнати. Тільки добре придивившись, ми зрозуміємо, що це той дім. Але що з ним сталось? – мимоволі запитуємо ми у себе. Де ж його колишній доброзичливий сонячний вид, осяйна краса, чародійний фасад, чисті до блиску вікна і двері? Замість усього цього ми бачимо паутину, яка скоро вкриє будинок суцільним шаром, бруд, тьмяність, сум, і здається, що наш дім носить траур. Але за ким?
За минулим, щастям, світлом… тепер усе інакше. Сім’я, котрій належить ця оселя, тепер здається незграбно склеєною картиною. Постійні конфлікти, сварки, зради, розлуки щоразу ставали істиричнішими, гострішими, непримереннішими. Кожна суперечка повинна була стати останньою, але вони продовжували жити разом, забуваючи, але не пробачаючи.
Таке життя перетворювало будинок на пластиліновий, і він все більше танув з кожною проблемою. Душа його належала цій родині – тепер її аура була заплаканою nerою. Він шкодував дружину, котра терпіла чоловікові зради, і чоловіка, котрий потерпів великі втрати у бізнесі, але найбільше плакав наш будинок через дитину, котра мимохіть ставала спостерігачем усіх сварок батьків, їхньої зайнятості і відсутності часу на звичайне спілкування.
З кожним днем наш будинок ставав усе вразливішим до подразників, його миловидність розчинялася у незгодах як на пришвидшеній зйомці. Занедбавши власні душі, навряд чи ця сім'я мала час, щоб не допустити до занедбаного стану будинок. Якби нічні перехожі звертали увагу на будинок, то, можливо, побачили б, як він тихесенько плаче, молячись за цю родину. Він не просив для себе перефарбування, ремонту опалих стін, квітів на вікнах, а тільки благав повернути сім'ї вкрадені душі. Наївна віра будинку у красу заважала зрозуміти, що насправді люди самі сховали власні душі, відмовившись шукати з ними зв'язок, щоб не пошкодити власного животіння.
Поки він молився, опав яблуневий цвіт, не залишилося жодної антонівки на дереві, скресла крига, воскресло тепло, втомилося сонце, іній розмальовував мрії, птахи принесли на крилах торішню осінь…
Ми знову бачимо наш будинок… але, ні. Це вже лиш купа каменю, цегли, дерева. Просто хтось забув поховати минуле. Це вже не дім, а лиш попіл й залишки. Час неминуче змінює все. Сім'я перетворилася на трьох людей, роз'їхалася, забувши про будинок. Вони залишили його і більше ніколи не поверталися. Він ще довго молився за них, але руйнувався, бо не мав того, заради чого жив – не було ля кого бути фортецею, затишком, теплом. Його життя втратило мрію і з тих пір перетворилося на існування=розкладання душі. Він гаснув усе нестримніше і безповоротно, поки не став тим, чим ми його бачимо сьогодні.
Якось заворожили мене покинуті вулиці міста, моя мрія, не задумуючись, кинулась у їхні зимно-прекрасні обійми. Я заклякла навпроти оцього будинку: руїна спала непробудним сном, але кожна цеглинка оповідала сентиментальну історію, порох пахнув печаллю, наповнюючи спостерігача сумом, і – впевнена – десь під завалами билося ще живе серце.
Навіщо ми покидаємо свої будинки? – запитувала я у свого минулого. Чому не відмовимося від пристрастей і егоїзму заради тепла, затишку, фортеці, любові. Чому не пробачаємо і відморожуємо душі, ховаючи її за образами?
Чому ми руйнуємо свої будинки???
ID:
300866
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.12.2011 23:02:59
© дата внесення змiн: 18.12.2011 23:02:59
автор: Діана Буцко
Вкажіть причину вашої скарги
|
