|
Напередодні вихідних випав глибокий сніг. То густий і лапатий, то дрібний як крупа, він все ховав під собою, як під величезною білою ковдрою. Він ішов увесь день, всю ніч, і наступного дня теж не припиняло мести.
В суботу зранку вирішив піти на полювання по свіжому снігу, та коли вийшов надвір у мене перехопило подих. Замело все село, всі дороги, дерева, садки, кущі... - все було білим-білим! І небо і земля злилися в одну білосніжну масу, яка постійно рухалась, кружляла і закручувала в шаленому вихорі вітру та снігу.
Мало хто в цей час виходив з дому. Та майже всі, кого винесла з хати нелегка, з подивом оглядали одиноку постать з собакою та рушницею за плечима, і потай терли пальцем біля скроні. Їм ніколи не відчути, не зрозуміти того почуття, яке змушує в любу негоду іти в ліс, прочісувати степи чи сидіти біля річки. Того давнього, первісного почуття, яке охоплює з ніг до голови, коли всередині все напружується і тремтить, коли не помічаєш нічого, крім заповітної мети любого мисливця.
Та не тільки це для мене головне. Не заради здобичі мене понесло по негоді. Не тільки рушниця висить на плечі. Під кожухом, на грудях, в теплі та затишку, чекає свого виходу... фотоапарат.
***
Поле... несписаний аркуш паперу. Зазвичай на іншому його боці видно зарослі терену, далі круча, річка, а за нею - неосяжна безкрайня низина. Та сьогодні тут немає горизонту. Наче хтось невідомий простелив прямо під ноги ту саму низину, якій не видно ні кінця ні краю, перетворивши і кручу і річку в сизо-білу пелену, яка оповила все навколо. Тут є де розгулятись вітру. Сніг січе то в обличчя то в спину, залазить за комір, забивається в кишені, лізе в кожну складку одягу. Натягнувши по самі очі капюшон і взявши до рук рушницю, що аж обпікає пальці холодом металу, повільно пробиваюсь через поле по коліна в снігу, іноді пірнаючи до пояса в заметену ріллю.
Нарешті! Ось воно! Білий, ледь помітний горбик із проталиною! То - лежка зайця. Він лежить ще з учора, заметений і непомітний.
Цікаво, чи бачить він сни?
***
В лісі все по іншому. Немов відкрив іншу книгу. Нема ні вітру, ні снігу. Незчути ані шелесту древ, ані голосів птахів. Навколо не повітря, а вата, яка приглушує усе. Тут господарює Тиша, вона тисне і приголомшує. І тільки власні кроки, та зрідка шум поваленого дерева порушують спокій її Величності. І сніг, сніг, сніг...
Навколо все завмерло. Спить. І вкриті, пригнуті до землі ковдрою снігу дерева, і скована кригою річка, і витягнутий на зиму човен біля берегу, - все заціпеніло. Неначе зупинився час.
Та це омана. Ліс живе. Ось хоча б струмок, - як і в літню спеку несе він до річки чисту паруючу воду, підтоплюючи прибережний лід. Чи он болото - під товстим шаром льоду та снігу воно продовжує жити своїм життям, поширюючи навколо цей особливий, терпкий запах.
Оглядаюсь назад - там тільки мої сліди. Дивне відчуття, наче ти сам на світі, і вперше відкрив це місце. А може й справді я першовідкривач? Адже таким ліс уже не буде, хтось другий побачить його іншим.
Зима все змінює, щось приховує, щось відкриває, від чогось відволікає, а на щось звертає увагу. А нам залишається лише спостерігати.
ID:
318337
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.03.2012 10:03:25
© дата внесення змiн: 02.03.2012 11:10:50
автор: maxaon
Вкажіть причину вашої скарги
|
ніби сама там побувала 
