Криворізькому художнику.
Громадянин
Всесвіту з
зарудненої Богом провінції -провінції з тату-шахтами, обтиканої териконами… Громадянин Всесвіту -
ну, що йому власна держава: це ж згадані вже терикони та ще ті смертельні комедії пластикових сміттєзвалищ ... Громадянин цей – космополіт.
Мандрами - скотчем обклеїв півглобуса. Вертає ж, зазвичай, з далеких доріг туди, де застигли в безмовному коїтусі ті ж таки сміттє-і-смердосмарагди… Вертає… ну, типу,додому, ну,типу, на батьківщину.
Воно ж ото, наче й нічого…
Квартира у нього з комфортом,
з комбайном і євроремонтом ,
і, начебто, з європорядком…
Робота – загал задоволень:
мольберт, вернісажі, майстерня,
бо громадянин – живописець,
вилущує Всесвіту зерня.
Ті враження, що від Марокко,
від Мальти чи то Монако,-
усе мастить маслом на булку,
і той бутерброд – не до рота,
а у солідний підрамник,
до виставкової зали…
«Корисні мандри далекі;
талановитий художник», -
щиро і небезпідставно
всі при нагоді казали.
У згаданого провінціала (отого, що зветься «художник») є один «пунктик» … не дуже…
ну, просто деталька дрібна:
як мову державну почує
у місті, зарудненім Богом,
отам, де у нього квартира -
то дядько, сердешний, нездужа,
натхнення в роботі нема!
Якось розтікся у тиші
імідж копійчаним гримом -
стерпіти більше не в змозі
культурний космополіт,
коли почув чиїсь вірші,
виконані державною,
та ще й – ти ба!— комусь рідною?!
Марно об’їздив він світ!
Марно дивився Європу,
марно у Африці пікся,
марно шанований людом
в рідній державі-таки…
«Ой, да идите вы в ж...!
Достали, националисты », -
сказав, і одразу зробилось
жити йому залюбки!
Ми не жили в Гваделупі
(він же застряг там надовго!),
ми не пошлем його в дупу,-
нащо нам зайвий клопіт?
А спроба порозумітись -
то вода, товчена в ступі…
Хай вже полегшено витре
з лоба знервований піт!
Ми не пошлем його «на фіг»,
це ж бо таке безкультур’я,
це, якщо хочете, навіть
чистісінький кримінал!
Бо хіба ж мислимо «слати»
великою та державною?!
Свою не споганимо мову,
нехай навіть він і «послал»…
Озеро є на планеті,
і зветься воно Тітікака;
ви, пане художник, бували,
напевне, у тих краях ?
То ви вже на слово «поверьте»,
що нам ваша «ж...»… до ср...ки!
Ми будемо мову плекати,
ваш гнів – обнадійливий знак!
11.08.2009 р.
Прочитала, дорога Ларисонько, і знайшла саме що мене нині болить. Бо я нині одній панянці з станіславівщини переклад на рідненьку "зробила (!)
Плекаймо - із слів і сліз не випускаймо!!!
Лариса Омельченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Світанку, Оксаночко, оце аж через місяць з лишком маю змогу Вам відповісти: ми поставили нову програму, і я ніяк потім не могла ввійти до "Клубу"... аж поки оце добрі люди сьогодні допомогли! Дякую за відгук, щасти!
Таки ж бо й будемо плекати! Як і куди б не слали...
Гарно, Ларисочко, своєрідно, цікаво, захоплююче! Власне, як і завжди... Творчу натуру змалювали неперевершено, а щодо вподобань... То ж кожен намагається битися і плюватися по-своєму!...
Лариса Омельченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Лесю, описане мною справді мало місце, уявляєте? Точно Ви кажете: кожен плюється по-своєму... Спочатку було так... так... недобре...дехто сказав: чому ти не дала йому ляпаса? А через кілька днів народився вірш, отака наша відповідь.І без фізичного ляпаса!
чудова озерна алегорія!
