Тебе просила я відкрити найтяжчі двері у житті.Ті мури зверхності й байдужості ідуть зі мною слід у слід.Хотіла я знайти той молот,який розіб*є цю скалу,хотіла я знайти вогонь,що розтопить цей льодовик…
Тебе просила дуже тихо.Та так,щоб ти ніколи не почув…Просила,кликала,благала,та ти мене,мабуть,так й не почув.Весну я першою стрічала,щоб твоє серце,швидше за всіх птахів у вікно моє постукало.Я літо ніжно привітала,щоб разом із трояндою твоя любов до мене квітла й пахла,немов чарівний той нектар.Я осінь швидко проводжала,щоб вона,золотокоса,разом з вітрами й грозами байдужість твою забрала.Я зиму не вітала,вона серце твоє забрала та ще й більше кригою покрила все…
Тебе просила,а ти не помічав…Та ні це все брехня…Помітив – не сказав.А що ж казати?Ти не знав…Адже за брамою твоєю немає зовсім співчуття…Там тільки Антарктида,там айсберги та криги,уламки сподівань і лиш байдужість – твоя вуаль…
Тебе просила…Годі!Ні!Не треба цих гарячих слів!Просила..перестань,то все здалось тобі.Що кажеш?Бачиш ти сльозу?Та тобі здалось…М-да,побачив ти одну,а всі інші розгубив ти де?
Що кажеш?Я сумна?Неначе злюсь?То все тобі здалось…
Чи кохаю я тебе?Та з чого ти це взяв.Ти бачиш часто мене біля себе?Так що ж світ тісний,чи мені тут не ходить…Байдужа,я до тебе з гордістю скажу і відвернусь та красиво геть піду..І лиш сльоза одна ота,все скаже прямо так.Звичайно я любила і люблю,але почуттю цьому не підкорюсь.Я іншого зустріну,такого як весна,у нього серце буде,наче квітка і це вже не крига твоя.Я попрошу його відкрити…Він не відкриє,ні.Він самотужки розламає усі свої замки..А ти,а ти живи як знаєш у скеляній оправі…
Тебе просила я відкрити..та більше вже не попрошу
