Дівчатко маленьке матуся із школи забрала.
Та посміхалась, раділа, мов пташка, літала.
Бачила все так як є і зовсім не знала,
що все не так просто... Раптом закричала...
- Матусю, рідненька, чому пташка впала?
Чому вона не злітає до синіх небес?
Вона ж ще маленька, життя не пізнала,
ще не побачила земних всіх чудес.
- Не плач, моя доню, усе не так просто.
Життя нам дається і від нас просто йде.
Ми в цьому світі лиш тимчасові гості,
але душа вічно житиме у світі, що гряде.
- Але ж матусю, так зовсім несправедливо,
вона ж просто хотіла радіти весні,
наче маленька радість, як чудо, як диво,
вона ж для нас з тобою щоранку співала пісні.
- Так, моя доню. Вона жити хотіла,
хотіла співати для нас літати у небі.
Та суперечити долі пташка не сміла,
вона свою душу віддала за спокій для тебе...
Дівчатко маленьке з землі пташку підняло.
Ридала дитина, тримаючи душу в руках.
- Матусю, рідненька, вона спокій мені дарувала,
а я вічно її берегтиму у своїх думках..
